— Чого ж би воно вам сфортунило? Це ж треба мати трохи розуму й ладу. А в вас не було ні ладу, ні розуму. Де ж ти хотів, щоб держалась комуна? — Дід Матвій задумано поплямкав губами й тихо сказав далі: — Воно й з тією комуною, бач, як хто вміє до неї приладнатись.
— Чого ж так, дєдушка? — густо поспитав Горошко.— Хіба це так трудно зробити? Взялися б і організували. В інших же людей це виходить, і добре живуть.
— Може, воно й виходить у людей, а в нас, бач, не вийде,— уперто сказав дід Матвій.— Так що, товаришу, як у комуну встряти, треба голову добру мати, а як з дурною головою хазяїнуватимеш, то без штанів зостанешся, от що!
— Як то так?
— А так. Треба ще нашого брата попотовкти, доки він прирозуміється,— загадково сказав дід Матвій і зразу ж одвернувся, ніби даючи знати, що дальша розмова його зовсім не цікавила.
— Одним словом, ніклеп 1, діду,— підхопив Лука.
— А ніклеп,— погодився дід Матвій.
Він устав, зайшов у темряву, поглянув на зорі і, повернувшись звідти, твердо оповістив:
— Ну, мабуть, так, що оце вечеряти та й лягати спать, хлопці, кому там випадає. Та треба, щоб і за кіньми придивитись, та й подрімати хоч трохи.
Він вийняв з торбинки шматок сала, порізав його і, повернувшись до Горошка, приязно поспитав:
— А ви б не пристали до нашої вечері, товаришу? Мабуть же, ще не вечеряли?
Горошко байдуже знизав плечима, а дід Матвій це по-своєму зрозумів і зразу ж сказав:
— Так ось, коли хочете, беріть, будь ласка. Доглядач присунувся ближче і нерішуче взяв сала й одрізану скибку хліба.
— Мабуть, його треба трошки підсмажити. Ось ми зразу це встроїмо,— і він легко й певно встав, десь зашелестів кущами, а за хвилину повернувся, несучи два ліскові дубчики. Один з них він дав Горошкові, а на другий сам настромив шматок сала і підніс його на вогонь.
— Е, та ви-таки по-панськи надумали повечеряти,— зауважив Лука.
— А що ж ти думав? Треба хоч за Совєтської власті попанувати,— промурмотів дід.
Швидко й справді зашкварчало сало, краплі смальцю заку-рявились на вогні й дражливо запахли. Тоді дід Матвій урочисто сів, скинув свою величезну шапку, від чого широка йому лисина з чола зачервоніла в відблисках вогню,— і заходився поважно вечеряти. Інші чоловіки мовчки розшморгнули торбинки й собі взялися до вечері.
Втім Лука не втерпів і знову звернувся до діда:
— А Олекса ж ваш теж у комунії був, діду?
— Та крутився ж і він.
— А як пак він тепер? Ще не розплювався з тією Куд-лаївною?
— Таке! А чого йому? Батька чи дітей шкода? Казав же йому, як він кидав: "Не йди, сукин сину, не сором людей!" Не послухав. А тепер у людей за коробку молотить, а батькові таке, що хоч робітника держи. Каліч же кругом.
— З чого воно пак закрутилось, дедушка?
— Та з чого ж? Вона — стєрво! Він же ото був на війні, а вона, сльота, візьми та й злигайся з моїм Васильком. Ну, звісно, привела дитину, вже, виходить, від Василька. Коли ось тут і Олекса повернувся. "Чия дитина, сучко, признавайся!" Ну й зайшло між ними. Воно, сказати, й раніш між ними діла не було. Отож, бач, на землю поласував був. А як тепер тої землі дарма дають, що йому та жінка? Хай живе!
— Та йому-то нічого! Кат його не візьме! А от вам клопітно, дєдушка,— зауважив Гнат.
— А, звісно, клопітно. А що ж поробиш? Треба якось жити.
— Та вже ж, що треба. Тільки, коли воно дошкуляє тобі, от біда! — співчутливо обізвався Антон.
— І ото хіба нічим не можна й запорадити? — поспитав Горошко.
— А чим ти запорадиш, сину? — спитав дід Матвій.— Треба терпіти, от що. Треба, чуєш, якось жити. Бач, он який старий, а дерево самому, суки, треба возити.
Він жував тиху примирену правду землі, з давна-давен відому й прибиту пилом довголіть і через те нудну своєю покорою, і Горошко мимоволі рішуче заперечив:
— Ні, це не те, дєдушка! З життям треба воювати. Тільки тоді людина зуміє краще якось жити. А так ото в злиднях і загинете.
— А ще б пак. Що ти там навоюєш?
Дід Матвій безпорадно махнув і одійшов до коней. Незабаром звідти дійшов глухий, лагідно-гомонливий дідів голос і густе вдоволене прискання коней. Горошко поглянув на той бік, прислухався і несподівано замилував ся тихою потемніло-жовтавою смугою заходу.
— Чи видав? Ще й жаліється! — сказав Антон, звертаючись до Горошка.— Та він ще за двох парубків справиться, дарма що старий. Там постав оце його до коней, так двоє ночей не спатиме! Як дуб! — захоплено скінчив він.
— Спатиме чи не спатиме, а он тобі до коней іти,— обізвався Гнат.— А дід нехай зранку повартує.
Антон нічого на це не відповів і, мерщій зібравшись, пішов донизу. Незабаром звідти показалась постать діда Матвія. Його темний, ніби вкутаний у чорну густу ворсу сильвет непорушно стояв на тлі вечірнього неба, що все ще не згасало. Лука, помітивши це, заклопотано зацмокав, ніби стидаючись за дідів вчинок, і невдоволено сказав:
— Те! Воно старі люди ніяк Бога не позабудуть. Що значить привичка! Там він є чи нема, ніхто того не знає, а помолитись, мовляв, треба.
Але дід швидко скінчив свою вечірню молитву й повернувся до вогнища.
— Пора, мабуть, і спати! — тихо сказав він не так до когось, як сам собі, і заходився моститись; потім звернувся до парубійка: — А принеси лиш, Пилипе, дров: комарів треба попроганяти!
Згодом ватра знялася високим яскравим кущем полум'я. Горошко, скориставшись з того, зразу ж подався в темряву і, наламавши галуззя верболозини, приніс і став мостити під голови.
Полум'я незабаром осіло, десь між галуззям над самим вухом скаржився комар, тіні від дерев обступили його густим вовняним колом, і в тім колі, як у вінку, виступив клапоть неба. Посеред нього, ніби в танку серед інших зірок, неспокійно метушилась одна велика зірка й тремтіла, як розгойдана лампа. І доглядачеві, дивлячись на цю зірку, раптом зробилося страшно. Блискавкою, лютою гадюкою проскочила думка й вкусила:
"Ну, куди? Куди вона мчить? Чому й навіщо?"
Але відповіді, звичайно, не було, не було змоги й дізнатись її, і від того раптом стало страшно самотньо.
Втім, від огню повіяло теплим струменем, і Горошко, відчувши той подув, замислився. Село знову встало йому в спогадах гострими й яскравими образами. Він згадав, як воно стьобало йому тіло й краяло серце, коли він ще жив там змалечку. Це була важка й нестримно-гнітюча хвиля, що мала й його проковтнути. І він утік од неї так, що багато літ боявся навіть навідатись туди. Тепер воно, те саме село, зосталось таким самим диким, хоч і міцним, обзиваючись, однак, до нього лагідним і здоровим покликом. Як усе це страшно переплуталось: і його особисте життя, і життя села, і життя всього ладу! Куди воно йде? Чого воно прагне?