Горопшо ішов назирці, напружено-хуткою, але й стриманою ходою. Одначе, побачивши спереду густу стіну комишу і догадавшись про наміри русявого, звернув навперейми праворуч й знову побіг. Русявий тим часом узяв трохи ліворуч, прямуючи на друге крило комишів, що розривалось посередині широкою прогалиною на березі річки, де поросла дрібна осока.
Діставшись берега, русявий спинився, сполохано озирнувся і тоді, піднявши трохи свого ватяного жупана, поліз просто в воду. Однак Горошко в цю пору доганяв уже чорного. На березі він люто вдарив його в шию; чорний зразу ж упав, а, надавивши його ногою, Горошко зневажливо кинув:
— Ах ти ж, антирелігійна пропаганда! Сльота! Ти що хотів, сволоч, зарізати мене?
Проте на нього тепер дивились з широкого яйцюватого обличчя вузенькі налякані ховраші очі, що покірно чекали кари.
— Ти що ж, сукин син, хотів задушити мене? Хто ти є, признавайся!
Цапина борідка в чорного смикнулась, з горла йому вихопились якісь незрозумілі хрипкі слова. Крізь порвану рясу, крізь якесь дрантя й руду сорочку визирало опухле жовте тіло. Горошко враз почув огиду до цієї тварини і, зневажливо скривившись, пхнув його ногою в річку й крикнув:
— Ну, пол із ай мені! А то буду стріляти! Чуєш? Чорний звівся й сполохано поглянув на Горошка.
— Ну, ти чого ж стоїш, опудало ти гороб'яче! Лізь мені зразу.
Тоді чорний невиразно й покірно крякнув і побовтався в воду.
Горошко гидливо скривився, плюнув і пішов просто на підгір'я, що круто заходило з лісу майже до самого берега. Він тільки тепер помітив, що від нього стелилась довга скісна тінь, значить, заходив вечір.
Горошко вибрався на гору і там, потрапивши на доріжку, де позначались давні сліди коняки й коліс, пішов нею, стиха насвистуючи якогось розгонистого мотива. Навкруги швидко вечоріло, тіні густішали, збивались у сутінки, з-за стовбурів дерев вставали якісь волохаті сильвети. Іти було легко й певно, почуваючи дивне й несподіване чуття жвавості й відважності, що наповнювали його радісним запалом. Ліс обзивався до нього таємними лункуватими звуками й тою тонкою застережливістю, що її чуйно ловило збентежене серце. Це був справжній сік життя, і радісно було його пити!
За кілька гонів, як уже зовсім стемніло, доріжка раптом ніби сприснула вниз. Ще не впізнаючи місцевості і щохвилини прислухаючись, Горошко боязко сходив униз. Посеред підгір'я він спинився й ще раз прислухався.
Знову доходили глухі голоси. Вони бубоніли лагідно й тихо, але не знати було, що то за люди і чого б їм там бути. Обережно й крадькома зійшов ще на одну терасу й знову прислухався. Тепер у гомінливий потік голосів вривалось мирне прискання коней. Це було ще загадковіше, а втім, коні з людьми — це ознака господарності й злагоди. Ще трохи пройшовши вниз й помітивши смуглясте коло вогню, Горошко розпізнав три постаті, що, похилившись, ніби ворожили над вогнем. Одна з них простягла руки до полум'я, потім якось чудно їх вийняла звідти, ще чудніш помахала перед обличчям і підняла вгору, а просто від носа запалилась їй невелика вогниста пляма, що спалахувала або тухла. Очевидно, чоловік просто запалив від огню люльку, але здаля руки цієї людини були на диво кумедні. Втім постать, мотнувши головою, заколивалась і загрузла в землю, певне, прилягла. Тим часом друга постать гостро задрала носа, а третя, сидівши навпроти у здоровенній шапці, що вмостилась на голові, як корона, похилилась над ватрою й простягла руки; і руки ті вмить зайнялися череоним золотом.
Тепер було ясно, що це мирні люди виїхали сюди, певне, на нічліг, і Горошко, вже не вагаючись, навмисне з шумом спустився вниз і, підійшовши до ватри, голосно привітався:
— Здорові були, люди добрі!
Чоловік у величезній шапці, примружившись від огню і придивляючись у темряву, застережено сказав:
— Здоров! Здоров! А що це за чоловік буде?
Той, що курив люльку, звівся на лікоть, придивився, але, не знайшовши нічого цікавого, знову приліг і пожвавлено заплямкав люлькою. Горошко, однак, замість відповіді знову сказав, тихо посміхаючись:
— Пустіть, люди добрі, до гурту, якщо можете. А то збився з дороги, а додому далеко.
— А куди ж тобі? — знову поспитала велика шапка.
— Та я на станції служу!
— А, ну як так, то й сідайте. Ось тут сісти можна,— показала велика шапка, а гострий картуз, що, задравши голову, перед тим дивився на небо, тепер нехотя посунувся й задумано задивився на огонь.— Ми й самі туди їдемо.
— В якій же це ви справі, люди добрі? — сівши й поглянувши на старого, поспитав доглядач.
— Дерево взялися возити,— відповів серйозно старий.— Ваш он Сахнович дом надумав строїти. А нам оце й випало, виходить, возити. Сахнович-таки, спасибі йому, загадав. А воно робити зараз нічого,— то ми й узялися.
— Ну, сказати, робота є в хазяйстві повсегда, так тільки й заробить десь треба. А робота, звісно, знайдеться,— устряв дядько з люлькою.
З темряви вийшов парубійко років шістнадцяти й, глухо привітавшись, мовчки сів до ватри.
— Ну, що, Пилипе? Як там з кіньми?
— Та нічого! Пасуться ще. Тільки, мабуть, скоро перестануть: понапасалися уже добре!
— Ну, нехай пасуться,— спокійно, сказав старий і, кинувши кілька цурупалків на вогонь, сам розколошкано засичав.
— Що ж у вас чувати нового на станції? — поспитав дядько з люлькою.
— Та що ж, живемо собі, працюємо,— стиха й неохоче відповів Горошко.
— Одним словом, советскоє строїтельство пішлог~заува-жив білявий у картузі.
— А про комуну нічого не чути? — знову поспитав дядько з люлькою.
— А що ж би було й чути ? Здається, нічого,— відповів Грицько.
— Чи бач, а то ж кажуть, що станцію звідси заберуть, а тут комуну насадять,— сказав далі дядько з люлькою.
— Нащо ж це вони, Гнате? — поспитав старий у великій шапці.
— Та, бач, мабуть, хочуть усіх дядьків пописати в комуну, діду Матвію,— сказав Гнат.
Дід Матвій невиразно крякнув, сплюнув і, подивившись у темряву, стиха зауважив:
— Воно з тією, чуєш, і комуною,— як де, мабуть. Он, бач, у нас же галасали-галасали, а нічого й не вийшло. Ти, мабуть, теж, Антоне, був,— звернувся старий до білястого в картузі.
— Та вскочив і я був, тільки нічого з того не вийшло. Не сфортунило нам, діду,— відповів Антон.