Михайло Ісайович сидів уже на ліжку в самій білизні, але щойно зайшла до спальні Ганна Іванівна, як він зразу відчув здавна знайоме і без міри любе густе молочно-ранкове пах-тіння, пройняте до того ж легенькою краплиною найтонших парфумів. Від того груди йому наповнило солодкою свіжою бадьорістю життя, і він, заплющивши на хвилю очі, подумав, що треба на цю ніч перебратися до Ганни Іванівни, і млосно потягся.
По тому він згадав, що треба ще порадитися з дружиною в трьох справах: 1) досліди професорові так безнадійно за-тяглися; 2) чогось почав підкопуватись Горошко; 3) все ж таки треба якось розпочинати будівлю лабораторії. І він, важко засопівши, повалився в ліжко Ганни Іванівни. Вона відчула його наміри й, хоч сама говорила спокійно і по-діловому буденно, втім, почувала, як якісь струни в горлі зрадливо тремтіли. Однак вона затямила, що сьогодні конче потрібно нагадати Михасеві, щоб удруге, як буде в місті, неодмінно напитав і привіз сюди для дітей учительку музики й ритміки. Пора вже їм учитись!
XIII
Сіно перевозили до станції під доглядом Горошка. Востаннє прибули гарби вже пізно ввечері, коли надворі зовсім смерклось. Сам Горошко сидів на задній гарбі й покрикував на передні. Всі вони похмуро, густими сильветами посунули до хліва.
Ніч заходила дуже швидко, сіно взялися складати поспіхом. В хліві було вже далеко темніше, ніж надворі. В сухім гарячім повітрі незабаром запахло сушеною травою, м'ятою, диким укропом, деревієм і тисячами гостро-солодких запахів зілля. І це, певне, розхвилювало й сп'янило робітників, бо вони ворушились розварено й млосно. І хоч Горошко інколи покрикував на них, проте його слова десь застрявали у віхтях сіна й не доходили до людей. Певно, йому обридло нагукувати на людей, і він узявся й сам носити сіно. Потім його захопила хвиля руху, і він з нею посунув угору на складену купу сіна й заходився його топтати. Натрапивши там на дівку, що рівняла дерев'яними вилками сіно, він жартома сіпнув її. Дівка дражливо й млосно захіхікала, і Горошко мерщій кинувся на неї, схопив обіруч за стан і, поваливши в сіно, заходився лоскотати. Новий оберемок сіна, що сліпо й невблаганно сунув угору, раптом упав і завалив їх обох. Дівка злякано закричала, а доглядач, густо приснувши, мерщій посунув, як кріт, у темряву. Знизу тим часом хтось єхидно закричав:
— Нічого, не плошай! Управляйся там поскорей! Хтось інший з лукавим співчуттям заступився:
— Та ти не підганяй! Вони й самі дорогу знайдуть.
— Авжеж, знайдуть! Хіба не бачиш — поночі? Слова ці вкрив розкотистий грубий регіт.
— А ти не дуже кидай! Он бачиш — гора росте,— сердито обізвався з темряви Горошко.— Що це тобі, копицю складати?
— Та ми хотіли підмостити вам,— відповів хтось, брутально жартуючи.
— Ой, сатана! — збентежено простогнала дівчина, а доглядач погрозливо сказав:
— Ну, ти не дуже мені! Що ти, до півночі хочеш тут тупцяти ?
Горошко зліз з гори, зазирнув на двір, побачив, що сіно зносять уже з останньої гарби, а біля інших уже обгрібають розтрушені віхті, і заходився й сам обтрушуватись. Потім він вийшов на двір і, дочекавшись, доки сіно знесли з останньої гарби й обгребли її, сам випровадив з хліва людей, замкнув двері й пішов до себе. Заходячи в парк тою розгойданою повільною ходою, що свідчить про переповнення людини втомою від денної роботи на спеці, він натрапив на професора і, щасливо посміхаючись, широко привітався. Той холодно, згорда оглянув його й байдуже поспитав:
— Як живете, товаришу?
— Нічого,— з добродушним викликом відповів Горошко.
— Що це ви, певне, з праці повертаєтесь?
— Еге ж!
— Ну, це добре. Тепер прекрасно працювати десь у полі на свіжім повітрі.
— Непогано, мабуть.
— Ну, розуміється, чудесна ж погода стоїть. Просто золоті дні.
— Та погода нічого собі.
Савлутинський, певне, помітив тон упертості й, трохи зне-важно вклонившись, поволі пішов далі. Горошко провів його довгим насмішкувато-розчуленим поглядом, та раптом, широко ступивши, погнався за професором. Порівнявшися з ним, він улесливо зазирнув в обличчя:
— Що ви робите сьогодні ввечері, професоре?
— Ну?
— Та добре було б, знаєте, кудись чкурнути. Як ви на цей щот?
— Наприклад?
— Ну, хоча б отуди за парк, он у те проваллячко, розкласти вогонь і зварити кашу. їй-богу! Як ви, професоре?
Але Савлутинський примружився й скривив обличчя.
— Кашу? Навіщо такий примітив, пане-товаришу, в стилі Кобеляцької Солопії Кірпідонівни!
Доглядач співчутливо чмихнув і наївно поспитав:
— Хіба не подобається каша? То можна щось інше.
— Проти вогню я нічого не маю. Це мило й поетично в таку ніч,— розсудливо сказав професор.— Але замість каші краще було б узяти просто бутербродів і доброї горілки. Розумієте? І податись принаймні на озеро.
— Розумію! — захоплено захитав головою Горошко.— Чудова ідея, зважайте! Побий мене сила Божа, чудова!
— Звичайно,— сказав насуплено професор. Треба виробляти собі до всього тонкий смак.
— Розумію! Чудесна думка! — захоплено повторював Горошко.— Так усе це буде зроблене на "ять". За півгодини все буде готове. Чудесно, професоре!
— Гаразд. Я тоді чекатиму.
І Горошко мерщій зірвався й зник у глибині парку.
За три чверті години пізніше хащами в лісі пробиралося троє чоловіків. Між ними точилась тиха довірлива розмова, що тільки буває поміж дорослими людьми, розчуленими тишиною літньої ночі, приємністю наступної святочної розваги й відчуванням своєрідного перевтілення у дитячу вдачу. Розмова точилась поміж Савлутинським та Горошком, що, йдучи поруч, гостро сприймали кожне несподіване явище і зразу ж обговорювали його. Тим часом третій, Конон Федорович Ов-рамський, селекціонер озимих, ішов якось осторонь і розважно позирав у глибінь лісу. Навіть і цього разу він не змінив своєї босяцько-артистичної вдачі,— бути десь у товаристві і зовсім не зважати на те товариство, а самому пильно вдивлятись у глибінь ночі. Він ішов поволі, широко, як лелека, ступаючи й роззявивши рота, прислухався до темряви. Інколи він так захоплювався цією ловитвою вражень, що, зриваючись, спотикався й ледве не падав. По тому раптом схоплювався й біг у хащу. Там він густо шелестів, ляскав долонями, але повертався на стежку так само мовчки.