І, певне, ця сльоза нагадала Ганні Іванівні, що далі не можна заходити,, і вона, мерщій повернувшись, пішла до стола й крикнула у глибінь кімнати:
— Григорівно! Діти вже поснули?
З вікна визирнуло обличчя літньої вже жінки, з дбайливо зав'язаним очіпком на голові, і поважно кивнуло головою.
Тим часом музика в залі обірвалась, і на веранду вийшла Орися. Вона повела примруженими очима, потім уважно прислухалась і загадково посміхнулась.
— Знаєте, голубко, він, по-моєму, калічений чоловік,— казала далі Ганна Іванівна.— Ото, що він був за кордоном. Це раз. А потім, мабуть, революція підірвала його, як і кожного з нас. А то ще у нього була й сердечна драма.
— Яка драма?
— Як? Хіба ви цього не чули? — спитала Ганна Іванівна. Тося заперечливо хитнула головою, тоді як Орися зосеред-
ковано й глибоко задумалась.
— Ну, як же! Це була цікава історія. Він ще до революції був тут земським агрономом. І закохався якось в одну вдовичку, дочку повітового маршалка. Правда, вона була дуже вродлива, і він, як молодий хлопчисько, втюрився в неї до божевілля. А вона стала крутити ним. Вони були й побрались. А ставши йому за жінку, вона ще більш його закрутила. Ну, він, сердега, мучився, мучився... Нічого не лагодиться. А тут почалась війна. Він узяв і подався на фронт. Просто одної ночі, як вона поїхала до міста, він потай утік. Вона тоді недовго думавши — в сестри. Цілих три роки шукала — і ніде ні слуху. А тут настала революція, а від нього й знаку. Він, видно, надто гордий чоловік. Приїхала вона додому, сюди-туди, маєточок їхній забрали, дітись їй нікуди. Так вона й отруїлась.
Обоє дівчат важко й злякано зітхнули.
— Де ж він був? — поспитала Тося.
— Він просто попав у полон до німців,— тихо відповіла Ганна Іванівна і замовкла.
Десь іздаля затуркотів дикий голуб, а поблизу злякана ворона густо прошуміла крилами. На долині зайнявся й спалахнув вогник, що зразу ж і розсипався на рясні бризки.
Орися взяла за руку Ганну Іванівну, заглянула їй в обличчя й тихо сказала:
— Заграйте нам, Ганно Іванівно.
Але та сиділа важко й непорушно, глибоко замислившись чи прислухаючись до якихось своїх потайних думок.
— Ви нам не хочете заграти? — вдруге, стиха посміхаючись, промовила Орися.
Ганна Іванівна підвела на неї здивовано-засмучений погляд і ніби спросоння захитала головою.
— Я ж усе забула,— тихо сказала вона.
— Ну, та щось же ви знаєте.
— Справді ж вам кажу. Ви думаєте, що господарство — це вам жарти?
— Ну, та вже ж колись ви сідаєте й до рояля?
— їй-богу, я так люблю музику, що мені сором братись до неї.
Але дівчата рішуче взяли її під руки й, сміючись, повели в вітальню. Ганна Іванівна який час ще опиралась, однак мусила сісти й, надівши пенсне, заходилась перебирати ноти.
За кілька хвилин по залі пішла свіжа й бадьора Грігова сюїта. Звідти вона вийшла на веранду й розійшлась по парку, щоб розтанути в тінях літньої заслуханої ночі. Якась пташка поблизу в кущах заходилась відважно переспівувати ту мелодію.
По тому пішов Бетховен і Шуман; нарешті зненацька Ганна Іванівна знайшла лисенківський збірник — і дівчата легко впізнали нову мелодію. Очі Тосині пройнялися веселим вогнем. Вона не втерпіла й підхопила мелодію, її несміливо підтримала Орися, і нарешті голоси якось злагодились у тривожній скарзі:
...Вилітали, буркотали, Розкоші шукали. Ох, і скільки не літали, Треба вниз спуститись, Ой у полі три дороги — Треба розрізнитись.
Усі троє завзято й відважно, з якоюсь жагучою насолодою співали цю пісню. А коли на хвилину вони стихли і залою пройшла пауза,— знадвору, з зеленаво-блакитних сутінків полинув усередину великий тріскотливо-урочистий концерт ночі. Втім, його знову покрили жіночі голоси тихим, тепло-інтимним співом.
На порозі з веранди раптом з'явився Михайло Ісайович. Протираючи окуляри, він лагідно посміхався у густу м'яко-каштанову бороду.
Жіноцтво мерщій обірвало той спів; дівчата зніяковіло засміялись.
— Ну, чого ж ви? — сказав Михайло Ісайович, заходячи до вітальні й здоровкаючися з дівчатами,— мило. Дуже мило. Авжеж.
Дівчата знову приснули сміхом.
— Так, коли б мене щоразу зустрічали співами, я почував би себе навіть без параду афганським шахом. Слово честі!
Дівчата знову засміялись, але Ганна Іванівна похмуро поспитала:
— А ти їсти хочеш, що так на жарти пустився?
— Коли ваша ласка,— покірно зігнув той голову,— то не відмовлюсь. Так, більш заячим хлібом перебивались у дорозі.
— Тоді тобі доведеться трохи зачекати,— сказала Ганна Іванівна,— бо вже й Григорівна, мабуть, заснула.
Тим часом дівчата, скориставшися з цієї нагоди, заспішили й, попрощавшись, мерщій пішли додому.
Щойно зійшли вони з веранди, як упурнули в густу темря ву, але за кілька кроків темрява та розтанула, і в далечінь простяглися злегка задимлені зеленаво-блакитні сутінки. Тоді небо заговорило до них окатими зірками, ніби хто на сьогодні рясно порозвішував електричного намиста.
На подвір'ї було зовсім тихо, і Тося, йдучи попереду, раптом спинилась і озирнулась, а коли підійшла Орися, вона твердо поспитала:
— Чого ти сьогодні така сумна Орисю?
— Не знаю,— тихо відповіла та.
— І якась холодна й далека. Що з тобою, Рисонько?
— Ну, не знаю, Тосю. Певне, так тобі здається.
— А може, й знаєш, та не хочеш казати,— ніби байдуже, а разом і з гострим викликом сказала Тося.
Певне, цей виклик помітила Орися, бо подивилась пронизливо й докірливо. По обличчю їй пройшов глибокий смуток. Але вона зразу перемогла його й загадково посміхнулась.
Вони зайшли в коридор і, зрадівши темряві, мерщій розійшлись.
Вечерю, нарешті, підогріто, і тепер Михайло Ісайович сидів і смаковито уминав теплі відбивні котлети, тоді як Ганна Іванівна сиділа поруч і, втомно дивлячись на нього,— бо вже давно хотілось спати,— намагалась розпитатись про все, що діялося з її чоловіком у місті.
На долині і в парку так само дзвінко й переможно вигукувало нічними голосами, але тут на веранді відгуки їх лягали в лагідній чулій тиші.
По вечері Михайло Ісайович мерщій пішов до спальні й став переглядати газети. По тілу йшла йому солодка втома, і він, ще перебігаючи рядки газет, заходився роздягатись. Ганна Іванівна не стала мити посуду, але щільно накрила його рушником, щоб не заводились мухи, і, умившись, пішла й собі до спальні.