– А ви йому хто?
– Кому: шимпанзе чи Вадимові?
– Вадимові.
– Товариш. Колега. Працюємо разом.
– А де він працює?
– Він художник. Пише картини.
– Які картини?
Галапочка важко зітхнув:
– Портрет токаря Кривобока, триптих "Хлібороби", диптих "Риболови"…
– Він що, може дістати рибу?
– Може. Це йому раз плюнути… Він акулу навіть може роздобути…
– Ну добре. З вами все. То що ви, Брунькуєвич, хотіли? Чого ви мене зупинили?
– Я хотів, щоб ви покликали ліфтера, бо ми тут застрягли.
– А-а-а. Я не маю часу. Я спішу на процедури. Я скажу своїй онуці, щоб вона пішла сказала тому художникові…
Кроки почовгали.
Дама нервує.
– Вішать треба таких ліфтерів. Гроші беруть, а люди в ліфтах застрягають.
Крузя до Галапочки:
– Всі зберуться, а нас нема. Скажуть: от брехуни…
Коридор будинку, в якому живе Галапочка. Біля дверей під номером п’ятдесят три – кілька хлопців і дівчат. Дівчата з букетами квітів. Хлопці – з наповненим саквояжем.
Високий кремезний брюнет глянув на годинника.
– Ну й Галапочка. Запросив, а сам…
– Слухайте, а може, щось скоїлося? – сполохалася білява дівчина. – Вже годину чекаємо…
– Може, у загсі черга, – висловив припущення бородань.
– А ти звідкіля знаєш? – поцікавилася дівчина, що стоїть з ним поруч.
– Він уже п’ять разів подавав заяву, – пояснив кремезний брюнет.
– Не п’ять, а чотири, – поправив його бородань. – І не я винен, що кожна з обраних мною кандидаток у дружини за тиждень після подання заяви передумувала.
– Може, й Робінзонова передумала, – сказала білявенька. – І бідний Галапочка з розпачу десь сидить у кафе напідпитку, забувши про нас. А може, саме в цю мить летить з мосту у воду…
– Крузя не передумає, – запевнив бородань. – Вони ніби одне для одного виліплені.
– А хто вона? – питає дівчина, що стоїть біля бороданя.
– Студентка, – пояснив той. – Навчається на третьому курсі. Майбутній археолог.
– Буде шукати скарби, – зауважив брюнет.
– Найбільший скарб вона вже знайшла, – сказав бородань.
З квартири, що поруч з Робінзоновою, вийшов електрик Бурундукін.
– Товариші-громадяни! – проказав владним голосом Бурундукін. – Дозвольте вас спитати, хто ви будете?
Хлопці й дівчата здивовано переглянулися.
– А що? – спитав рудий.
– Що? – прискалив око Бурундукін. – То, що всякі бородані по коридорах тиняються, а потім у людей пропадає імущество.
Гурт вибухнув дружним реготом.
– Ясно! – сказав брюнет, суворо дивлячись на кругленького бородатого. – Ось чим ти, Вася, займаєшся.
Бурундукін:
– Я не конкретно про ету лічность. Я вообще, для прикладу. І раджу вам іти звідси, поки не пізно.
Рипнули коридорні двері. У них з’явилися Галапочка, Крузя і високий чорнявий хлопець.
– Вже пізно, – сказав брюнет Бурундукіну.
Рудий кинувся назустріч Галапочці і Крузі:
– Привіт кандидатам!
Натовп загелготів:
– Де пропадаєте?
– Невже в кругосвітню подорож одразу махнули?
– Друзі, вибачте! – залепетав Галапочка. – Ми цілу годину просиділи в ліфті в будинку Вадима.
– Можу це підтвердити, – встряв чорнявий. – Якби не я, вони просиділи б там до ранку.
Бурундукін якусь хвилину стоїть біля своїх дверей, прислухається до розмов.
Галапочка дістає ключ, відчиняє двері.
– Будь ласка! Заходьте…
Хлопці й дівчата заходять до квартири. Ставлять квіти, вітають Крузю і Робінзона. Гаморять, сміються.
Бурундукін постояв хвильку в коридорі. Підійшов до зачинених дверей квартири Галапочки, прислухався, тоді спішно подався в свою квартиру.
…Спальня Бурундукіна. У кутку шафа, під стіною два ліжка, над ліжками розкішний килим.
Між стіною і килимом хтось вовтузиться, бо килим віддувся і рухається. Біля ліжка стоять кімнатні тапочки Бурундукіна.
Між стіною і килимом сидить Бурундукін. До стіни притулена велика алюмінієва чашка, до чашки – вухо Бурундукіна. Він ніби приріс боком до стіни. Завмер. Підібрав коліна. На них поклав учнівський зошит. Тримає напоготові огризок олівця. Весь – увага…
Квартира Галапочки. Накритий стіл. За столом – гості. Крузя і Робінзон сидять поруч.
– Тост! – підвівся з місця Вадим. – Чия черга?
– Богданова! – крикнула білявенька дівчина.
Незграбно підвівся високий кремезний брюнет. Підняв руку з чаркою.
Балаканина, яка буває після третьої чарки, не вщухає.
– Тихо! – крикнула білявенька. – Замовкніть!
– Я хочу, щоб ми підняли тост за Робінзонового коня, – сказав Богдан.
Компанія загула.
– Не годиться! Треба за молодят, – гукнула білявенька і вдалася за підтримкою до бородатого сусіда. – Правда, Васю?
– Правда, Люсенько, – відповів, дожовуючи, Вася. – Це ж не кінь одружується…
Богдан, не сідаючи, продовжує:
– Для тих, хто одружується, я ніколи не виголошую тостів. Мої побажання ніколи не збуваються… Товариство, один академік стверджує, що сім’я у минулому – це для молодят віз, на якому вони їхали. Сучасна сім’я – машина.
Отже, з нею трапляється більше аварій. У мене є пропозиція досконало перевірити Робінзона, чи вміє він управляти цією машиною. Інакше заберемо у нього Крузю і віддамо комусь більш достойному, досвідченому тобто. Ну, хоча б Левкові.
Робінзон почухав бороду:
– Милі мої друзі! Я, звичайно, зворушений такою турботою про мою майбутню сім’ю. Але я категорично проти міркувань цього знаменитого академіка. Чи то на возі, чи на волячій гарбі, чи на сучасному автомобілі один член екіпажу діє більш активно, інший – більш пасивно. Один поганяє волів чи коней або сидить за кермом і тисне на всі педалі, а другий спокійно розглядає придорожні пейзажі. Ці пейзажі часом можуть так захопити, що пролунає команда: "Зупини! Я вийду!" Ми з Крузею уявляємо свою сім’ю як човен. Човен серед розбурханого океану життя. Ми обоє з однаковими зусиллями мусимо налягати на весла, щоб не накрило нас брудною хвилею, щоб не віднесло вітром. Бо обоє в однаковій мірі відповідаємо за свій човен, за життя своє і свого друга, за життя третього або й четвертого безпомічного пасажира, які обов’язково з’являться!
– Браво! Товариші! Браво! – заплескав у долоні Вадим. – Якби у мене була така висока свідомість, я б, не задумуючись, одружився хоч сьогодні.
Підводиться рудий довготелесий. Піднімає вгору два пальці:
– Шановне товариство…
Товариство гелготить.