Драконові уявляються квіти. Вогняні полум’яні маки, сині-сині волошки…
Щебечуть, дзвінко сміються дітлахи…
Драконові вчувається, як виспівує у піднебессі жайвір…
Край алеї у задумі кінська голова. Націлене на перехожих око…
Йдуть алеєю четверо розхристаних патланів. Один з гітарою. Йдуть, горланять, бренькають дратівливо, кривлять лиця.
Здається Драконові, ніби він пробивається крізь зарості реп’яхів. Ті липнуть до гриви, до хвоста.
Тріпонув головою. Повернувся до розхристаних перехожих хвостом. Пішов далі.
Біля клітки з орлами – кілька чоловік. Один, кругленький, лисенький, неспокійний, метушливий, весь час намагається щось пояснити високому, насупленому. Він щось показує на птаство у клітках, показує у небо, розмахує руками, ніби хоче злетіти. Тоді командує жінці, що стоїть поруч, щоб та піднесла ближче клітку, яку вона тримає. Кругленький пхає руку в клітку, дістає звідти ховрашка, кидає його в клітку орла.
Помах могутніх крил, розпачливий крик звіряти – і орел знову гордо возсідає на бантину.
Лисенький, кругленький розцвітає в посмішці, вигинається перед високим, насупленим, тицяє йому в руку гризуна, щоб той сам кинув у клітку.
Дракон на якусь мить ухопив погляд насупленого, порівняв його з хижим поглядом орла. Тоді глянув на очі кругленького, лисого. Вони бігали неспокійно, як очі звіряти, яке він тримав у руках.
Дракон пішов далі.
…Надвечір’я погідного дня. По тротуару йдуть Робінзон і Крузя. Спала денна спека. Робінзон несе чималеньку спортивну торбу. В руках у Крузі портативний магнітофон.
Робінзон і Крузя завертають у двір.
Заходять у під’їзд будинку. Підходять до ліфта.
Робінзон натиснув на кнопку:
– Аби його ще застати. Котра зараз?
Крузя глянула на годинник:
– Двадцять на дев’яту.
До ліфта підходить високий статечний атлет середнього віку. В руках у нього чималенький шикарний портфель.
За атлетом підійшла невеличка, розмальована, як циферблат антикварних ходиків, дама.
Опустилася кабіна ліфта. Розчинилися двері. Галапочка галантним жестом запропонував дамі:
– Будь ласка, проходьте.
Пихате лице дами навіть не ворухнулося. Губи також. Вона прийняла належне, стала в кутку кабіни і почала розглядати себе в дзеркальце.
Зайшли Крузя, статечний чоловік, тоді Галапочка.
– Восьмий! – сухо кивнув чоловік.
– Нам вище, – сказав Галапочка і натиснув на кнопку.
Дама мовчки милується собою в дзеркальце.
Ліфт загудів, набрав розгону і… зупинився. Двері не відчиняються.
– Не розумію гумору, – з претензією на дотепність кинув чоловік.
– Здається, ми застрягли між поверхами, – пояснив невпевнено Галапочка.
Даму ніби кольнуло:
– Цього не може бути! Я спішу!
Крузя пригорнулася до Робінзона:
– Я боюся, щоб ми не впали.
– Не впадемо, – заспокоїв Галапочка. – Ми висимо на сталевому тросі.
– Треба щось думати, – категорично сказала дама.
Хвилина мовчанки. Ніби всі виконують категоричну вимогу дами.
Крузя розглядає даму. Погляд зупинився спочатку на буклях, на демонстративно вип’ячених персах, затягнутій широкій талії, на пальцях рук, увінчаних безліччю різноманітних перснів.
Тоді Крузя перевела погляд на незнайомця. Ковзнула по його солідній фігурі. Зупинилася на розбухлому портфелі. Уявляє, як цей чоловік приходить у переповнену аудиторію, стає за кафедру, розкриває портфель, дістає книжки…
Або приходить додому. Відчиняє ключем двері. Зайшов у кімнату, поставив портфель біля письмового столу, на якому друкарська машинка. Усі стіни квартири в книжкових стелажах і полицях. Чоловік розкриває портфель, дістає папки рукописів. На одній написано: "Роман", на другій – "Повість"…
Раптом Крузя здригається від несподіванки: щось дуже гупнуло. Це портфель незнайомця впав на днище ліфта. Від удару замок розчинився. На підлогу з гуркотом, дзенькотом та шелестом висипалася картопля, цибуля, пляшка вермуту, шматок дерматину, молоток, кілька замків до дверей, цвяхи.
– Ідіот! – верескнула дама.
Чоловік мовчки кинувся підбирати свої речі і впихати їх знову в портфель.
Галапочка почав допомагати.
– Це ваша сусідка? – спитав пошепки Галапочка, коли вони схилилися над портфелем.
– Не розумію гумору! – обурився на повен голос чоловік. І гордо додав: – Це моя дружина.
Розфуфирена дама не знає, про що йдеться. І заявляє:
– Господи! Дружина. Все життя собі занапастила з оцим, – вона зверхньо покосувала на голову чоловіка.
– Не розумію гумору, – покірно промимрив чоловік.
Знову запанувала тиша.
Десь зверху від ліфта по сходах зацокотіли каблучки.
Галапочка спохватився:
– Ей, хто там? Добрі люди! Знайдіть ліфтера, хай нас визволить… Ми застрягли…
Кроки затихли.
Почувся дівочий голос:
– Ліфтер тільки до восьми. А вже дев’ять. Вибачте, я спішу…
Каблучки знову поцокотіли.
Жінка прокоментувала:
– Стелла з п’ятдесят восьмої. Знов на побачення побігла. Така сама, як її мама…
– Цікаво, що з ним? – кивнув Галапочка на ліфт. – Ви у цій техніці не розбираєтесь? – звернувся до чоловіка.
– У чому він розбирається! – перебила дама. – Він, крім дерматину і цвяхів, нічого не знає…
– Не розумію гумору, – сказав чоловік.
– Гумору, гумору! Ти ось ліфта відчини. О дев’ятій тридцять – хокей.
По сходах знову зачовгали кроки.
– Алло! – крикнув чоловік. – Хто там?
Кроки затихли.
Чоловік ще раз:
– Алло! Хто там, питаю?
– А там хто? – почувся зверху немолодий вже хрипкий басок.
– Це я, Брунькуєвич. З п’ятдесят першої квартири.
– А де ви?
– Тут, у ліфті. А там хто?
– Гаєвський. Що ви хотіли, Брунькуєвич?
– Ми застрягли.
– Чому це "ми"? Що, ви не сам?
– Ні, тут нас четверо.
– А хто ще з вами?
– Моя дружина Ірина Михайлівна і ще двоє.
– Ті двоє з нашого будинку?
– Я не знаю. Зараз спитаю… – До Галапочки: – Звідки ви?
Галапочка:
– Яке це має значення? Ну, не з вашого.
– Не з нашого, – передав Брунькуєвич.
– А що вони тут роблять?
Брунькуєвич до Галапочки:
– Що ви тут робите?
Крузя несміливо:
– Йдемо до знайомого.
Брунькуєвич:
– Ідуть до знайомого.
– А в якій квартирі він живе?
Галапочка не витримав, гукнув незнайомцеві на сходах:
– Живе він у шістдесятій квартирі. Звуть його Вадим. Років йому двадцять вісім. Неодружений. На лівій руці не має вказівного пальця. Пальця в дитинстві відкусив йому в зоопарку шимпанзе. Шимпанзе вже здох…