— Ну, панство! Годі вже! Прошу спати, бо завтра встаємо дуже рано, щоб за холоду уйти добрий шмат дороги!
Робиться тихо, але бодай так, як кому з молодежі хочеться зараз заснути! Близькість кавалерів і паннів, хоч і розділених від себе лавою старшого, в сні дуже чуйного жіноцтва та глупою темнотою, має щось таке до себе, що не дає заснути, ходить по крові, мов мурашки, а декотру попросту кидає в дрож, і вона тулиться до своєї сусідки, немовбито дуже перелякана або дуже змерзла. Ну, але я се знаю, мене не здуриш. І коли Юлька, отак уся тремтячи, притулилася до мене, я відразу зміркувала, яка тому причина. Мені небагато треба, щоб пізнати, що в кім кипить.
— Йой, Манюсю! — промовила вона до мене. — Я чогось дуже боюсяі
— Чи то ви, панно Юльцю? — обізвався з противного перерубу голос пана Броніслава. — Ах, боже мій, боїтеся? Я зараз прийду до вас! Даю вам слово, що при мні можете бути безпечні, нічого вам не станеться.
— Ну-ну, і без вас нам нічого не станеться, — відповіла я. — А вам би ще платити за стороження.
— Мені? Боже борони! Я зовсім задармо! Хочете?
— Та ви мусили б наперед у кота очей позичити! — відповіла Юльця.
Знов хтось із старших перервав нашу розмову, і ми помалу втихомирилися, позасипляли. Не знаю, чи всі там спали так спокійно та солодко, як я. Пару разів мені здавалося, що чую ще крізь сон якісь глухі шелести, сердиті окрики: "Хто тут? Що за мара лазить? Йой, тут хтось чужий!" А потім тут і там якесь притишене: "Шшш! Пст! Хто тут?" А потім голосний ляск, мов праником по воді, і глухе: "Ой-ой-ой!" Але не можу знати, чи було щось таке направду, чи лиш мені снилося.
Другого дня я встала здорова, освіжена, весела, але Юлька була якась невиспана.
— А що, як тобі спалося? — питаю її.
— Добре, — каже.
— Не страшило що? — питає жартом Броніслав.
— Може, то вам привиджувався той, з ріжками, — відповіла вона ущипливо, — бо ви, мабуть, про нього думаєте весь день. А мене ніщо не страшить.
"Ну-ну, — думаю я собі, — вже ми то знаємо, що кого страшить". А тут бачу, що пан Броніслав якийсь невиспаний і невдоволений: ходить мов сам не свій; не знати, чи хорий, чи сердитий, чи засоромлений.
Рушили ми в дальшу дорогу — розуміється, не досвіта, а десь аж о сьомій, уже сонце добре гріло. Уйшли з півмилі і вже попріли всі, як миші, потомилися і сіли спочивати на толоці край дороги. Пан Броніслав коло мене.
— Йой, панно Маню! — зітхає важко. — Повішуся.
— Тю на вас! Тут і верби нема. Чекайте, аж дійдемо до лісу.
— І не жаль вам мене?
— А я відки до того приходжу жалувати вас? Ідіть, може, вас котра інша пожалує.
— Ви без серця.
— Шукайте такої, що з серцем.
— Ага, добре вам говорити. Вже я шукаю, та що з того? Знайшов ще гірше зіллячко.
— Що ж я вам пораджу? Хіба шукайте далі.
— Коли-бо годі. Причепився, як муха до меду, ніяк не відірвусь.
— Ну, то вішайтеся з богом.
— І я так думаю. Та хотів би ще хоч до святої Кальварії дійти та висповідатися перед смертю.
— А може, вона схоче вас висповідати?
— Ой, мабуть, ні.
— А чи не вона дала вам сеї ночі розгрішення, таке, що ви аж йойкнули?
— О, а ви чули?
— Ну, вже чула чи не чула. Відповідайте на питання,
— Панно Маню, бійтеся бога, не говоріть нікому!
— Ха-ха-ха! А я думала, що се мені приснилося! — засміялась я.
— Се можливо! Справді, може й мені приснилося? — мовив він і помацав себе долонею по лівій щоці. Та зараз же з глибоким переконанням додав: — Ні, се таки направду. Так,-ви кажете, що се було розгрішення?
— Або я знаю. Коли перед тим була сповідь...
— Ні, я лише нахилився до конфесіоналу.
— Ну, в такім разі ще завчасно й вішатися. Висповідатися конче мусите.
Така була наша розмова з паном Броніславом. Юлька її не чула. Відпочивши гарненько, ми встали, поставали парами на гостинці, затягли разом за проводом пана Вінцентія:
Usłyszałem cudny głos,
Jak Marya woła nas:
"Pójdźcie do mnie, moje dzieci,
Wzywam was, ach, wzywam was!"*
І з тим побожним співом на устах ми рушили далі в дорогу.
Третього дня по вирушенні зі Львова ми вже наблизилися до святого місця. Чим ближче до Кальварії, тим частіше здибали ми більші або менші компанії побожних прочан, що йшли туди з набожними співами, деякі з хоругвами та дзвінками, всі в святочних одягах. Аж серце радувалося бачити, як то з усіх сторін пливе народ до того святого відпусту, де показана доочне мука господа і де найсвятіша мати раз у раз робить чуда. А ще сього року! Якби ти бачила, дорога Касуню, яка там нужда всюди по селах, який плач та лемент! Мабуть, караючи нарід за ті страшні події, що сталися зимою, бог спустив посуху, недорід. Ще туди, коло Львова, то не так дуже; де стави, де грунти мокрі, то ще сяк-так зародило. Але там далі, де починаються шутри та піски, то там нещастя. А ще далі, кажуть, на Мазурщині, де кров лилася, то там, кажуть, уже й тепер люди не знають, що робити. Вже тепер голодують. Декуди селяни, спустившися на те, що все панське поле по вирізанні панів прийде в їх руки, не орали й не сіяли у себе нічого; у інших засіяне навіть не посходило, — одним словом, кара божа. Тим-то й пливе нарід ріками на Кальварію, тягнуться збіджені та помарнілі лиця, підносяться тверді, мозолисті руки, ллються гіркі сльози. Якби ти бачила, як перед кождою фігурою, коло кождої каплички при дорозі лежать та клячать сотки, тисячі того народа, одні співають захриплими голосами, а більшість не співає, а ридає голосно та ломить руки! Аж страшно робиться подумати, що буде з тим народом, як настане зима. А зирнеш потім по нашій хоч і стомленій, а все-таки веселій та балакучій компанії, то якось аж соромно робиться. Адже ж ми їх свояки, їх ближні, живемо в тім самім краї і навіть не знаємо, як бідує та нуждує той нарід ось тут, у нас під боком. Я сказала се пану Вінцентію, а він підвів очі до неба та й каже:
— Що кому бог дав, те й має. Бог знає, нащо дає одному достаток та спокійне життя, а другому панщину та нужду. А втім, у кождого свій хрест на плечах, кождий має своє двигати.
Я запитала пана Вінцентого, чи справді то сам пан біг власноручно вложив на тих людей ярмо панщини та й ще дав їм у додатку нужду й голод, але пан Вінцентій не відповів на се питання, лише нахмурився і, відвертаючися, буркнув: