Ще раз обернувся до повстанців:
— Верхогляденку — коня! Поїхали, братове!
Данило важко зітхнув, безнадійно махнув рукою, скочив на коня, помчав попереду не оглядаючись.
Гайдамаки їхали мовчки. Швачка теж опустив голову. Його розбирало зло. Не міг зрозуміти, чому Семен такий недовірливий? Хай би під'їхав шляхтич чи надвірняк. А то ж посполитий. По руках видно. По мові. А він… бумагу… Та хто про неї думав, коли таке лихо неждано-негадано на голову звалилося? "Приїдемо до Мошнів, побачимо…" А в Каневі, може, людям голови вже стинають. На палях мучать. Ех…
— Та не зітхай, Микито, — ніби вгадавши його думки, промовив Неживий. — До Мошнів рукою подати. А там — на Канів пряма дорога. Не забувай, що й від батька Максима наказа маемо.
Микита не відповів, проте від серця трохи відлягло. Зрозумів, що й Неживому не байдужа доля канівських козаків,
У Мошнах, на вигоні, побачили цілий гурт людей. Неживий перший під'їхав до них, зупинився. До нього наблизилась решта гайдамаків.
— Співай, батьку, далі, — озвався селянин, що затулив було старезного кобзаря, — це свої.
Кобзар вдарив по струнах, глухим голосом заспівав:
Ох, і взяли, взяли пана Лебеденка
На три списи вгору
Та вдарили пана Лебеденка
Об сухий пень головою.
Ох, і оце тобі, пане Лебеденку,
За твою хорошу вроду.
Щоб не топив нас, гайдамаків,
У холодну воду.
Гайдамаки Неживого дослухали пісню до кінця, загомоніли:
— Так буде всім панам!
— Жодного не помилуєм!
— Хто це? — насторожився кобзар.
— Гайдамаки, батьку.
— Гайдамаки? — перепитав старий. — Добре. Дуже добре. А хто ж, — повернувся до гайдамаків, — межи вами, люди добрі, старший?
— Я, батьку, Семен Неживий.
— Неживий кажеш? Що ж… хай щастить тобі, сину, панів, яких зустрінеш, неживими поробити… А зараз не гайся, спіши до Канева. Козаків канівських, що не захотіли панам служити, визволити треба. Хіба тобі ніхто ще не розповів, що там діється?
— Розповідав нам канівський житель Верхогляденко, батьку. А ми вірили й не вірили… Перевірити хотіли… Час же такий…
— Данило, отамане, — чесна й шанована всією канівською громадою людина. Він завжди правду в очі ріже… А тут… Лихо таке… Спішіть до Канева. Не гайтеся. Де про життя людське йдеться, там кожна хвилина дорога. Де ти, Даниле?
Верхогляденко виринув з-за спин гайдамаків, спітнілий, розчервонілий, сяючий.
— Тут я, батьку.
— Веди, сину, лицарів оцих пошвидше до Канева. Захистіть братів і дітей своїх од негідника. Не дайте безневинно загинути.
— На коней, братове! — гукнув Неживий. — На Канів! Коні рвонули з копита. Малинові значки тріпнулись і високо попливли над синьоверхими шапками.
Розділ IV
У КАНЕВІ
Звістка про те, що до Канева вступили гайдамаки, швидко облетіла все містечко. На майдані жителі піднесли їм хліб-сіль, засипали запитаннями:
— Чи далеко Максим Залізняк?
— Коли прибуде він до Канева?
— Чи правда, що панщини й чиншу довіку не буде?
— Коли в козаки почнуть записувати?
— Та цитьте, — зупинив їх міський отаман Василь Кусенко. — Тут за діло треба братися, а вони…
— Давно пора, — підтримав його Семен Неживий. — Відійдемо трохи та порадимось. Чи не так, Микито?
Вони присіли на траву під крислатою липою, недалеко від Георгіївського собору.
— Що з козаками? — запитав Неживий.
— Відклав Новицький страту на день. Видно, підмоги чекає.
— Значить, гаятися не слід, — обізвався Швачка. — Пропоную сьогодні ж штурмувати замок.
— Зразу під кулі? — повернувся до нього Неживий.
— Коли куль боятися, то не треба було й у дорогу збиратися, — відрізав Микита.
— Але й на рожен не слід пертися, — в тон йому відповів Семен. — Я думаю, що ліпше буде, коли ми напишемо Новицькому, щоб випустив козаків, а сам забирався геть.
— Шляхту живою з рук випускати? Та що це з тобою, Семене? — насупився Швачка.
— Шляхту, як тобі відомо, ми не милуємо. Не всю, звісно. Але ж тут, Микито, королівське військо. А батько Максим наказував: панів знищуйте. Про військо мови не було.
— Який же ти, — не вгавав Микита, — військо… А у війську тому хто? Хлопи, може, чи міщани? Шляхтичі ж. Випустиш їх сьогодні — завтра докупи зберуться й тебе першого на той світ відправлять.
— А ми їх обеззброїмо. Змусимо клятву дати, що проти нас зброю піднімати не будуть.
— Не вір шляхті, Семене! Шляхтич поклянеться, а як лихо минеться, знову починає робити, що й робив. Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться. Лише окремі серед них…
— Ото ж бо… Сам розповідав, — перебив його Неживий.
— Не сперечайтеся, пани отамани, — втрутився Кусенко. — Я так мислю: варто з ними перетрактації розпочати. І якнайшвидше, поки з козаками нічого не вчинили. Бо ж як почнемо штурм, козаки безпремінно збунтуються, а шляхті цього й треба. Драгунів у замку більше, ніж козаків. Накинуться на них і переб'ють усіх.
— Не так-то легко перебити… Але… Ну, що ж… спробуймо, — згодився Швачка. — Тільки не вірю я цьому… Нічого з тих перемов не вийде.
Кусенко покликав писаря:
— Пиши, Миколо, що пани отамани скажуть.
Неживий устав, заклопотано почухав за вухом, зітхнув:
— Як би його краще почати?
— А що там думати? — кинув Микита. — Напишемо йому: випускай козаків, поганцю. Не випустиш у Дніпрі раків печеруватимеш. От і все!
— Не можна так, Микито! Лагідніше треба. На перетрактаціях, чув я, завжди лагідно говорять, хоча і камінь за пазухою тримають. Давайте напишемо так: "Ми, отамани Війська Запорізького Семен Неживий і Микита Швачка, до Канева прибули. Відомо нам стало, що ви, вельможний пане, зволили козаків канівських до замку забрати, зброю у них відняти й од віри православної відректися примушували. Така ваша поведінка обурила всю громаду канівську і нас, козаків запорізьких(75) бо дієте ви, яко возмутителі конфедератські, яко вороги люду посполитого. Маємо сили вдосталь, щоб замок добути, але не хочемо кровопролиття. Ліпше буде, коли ви сьогодні вже козаків на волю випустите, а самі замок залишите і в Польщу повернетесь. Отамани Війська Запорізького Семен Неживий, Микита Швачка. Канівський міський отаман Василь Кусенко".
— Не дуже воно лагідно і в тебе вийшло.
— Хай і не лагідно, зате ладно, — обізвався й Кусенко. — Хай читає та на вус мотає.