— Пора, отамане, — кожного разу наполягав Мартин Коваленко, як тільки Микола Недозорець повідомляв, що під'їжджають верхівці. Та бишівський сотник умовного сигналу не подавав. Обидва Ленкевичі теж проїхали верхи і в легкому одязі.
— Навіщо? їдуть же впорожні. Якби назад, то, певне, гроші б везли.
Під вечір Ленкевичі поверталися назад — і знову лише в легкому вбранні й без торок позаду сідел.
— Б'юсь об заклад, отамане, що обвели нас шляхтичі навколо пальця, — почухав потилицю Варикаша.
— Брешуть, не обведуть, — промовив Микита і тут же наказав йому: — Клич товариство. У мене цікава задумка є.
Розділ XIX
ЗНОВУ РАЗОМ
Наступного дня під брамою панського двору в селі Новосілках зупинилася легенька бричка в супроводі шести надвірних козаків. Сторожа не відчиняла. Тоді з тієї брички вистрибнув хвацький хорунжий, підкрутив невеличкі вусики, збив набакир новеньку сиву шапку з пером і голосно гукнув:
— Гей, хто там за брамою? Відчиняйте! Я хорунжий Лісковський!
У невеличкій вежі над брамою відчинилися дверцята.
Виглянув сторож:
— Немає панів Ленкевичів.
— Як-то немає? Ти що верзеш?
— Спізнилися, пане хорунжий. Ще позавчора вони продали маєтки й відбули до Бишева, а відтіля — до Варшави.
— А біс би їх узяв, отих Ленкевичів! — вигукнув Швачка, наряджений хорунжим. — Розвертай, Іване, коней. До Бишева, братці!
Але ніде — ні в Бишеві, ні в Брусилові, ні в Коростишеві — нагнати Ленкевичів не вдалося. Карету з двома схрещеними шаблями й латинською літерою "Л" на дверцятах бачили то в одному місці, то в другому, а натрапити на неї гайдамаки, що й далі видавали себе за надвірних козаків, які нібито супроводять хорунжого Лісковського, не могли.
— Чи не час нам повертати назад, батьку? — починав турбуватися Іван Письменний. — Заїхали аж на Волинь.
Проте Микита продовжував пошуки, хоч небезпека потрапити в руки карателям, які ганялися за гайдамаками, що вже спалили не один панський двір на Волині, дедалі зростала.
Проїхали ще з півмилі, як оточили їх вершники з оголеними шаблями.
— Вилазьте, пане! — гукнув один з них, підскакуючи до карети. Швачка підхопився з сидіння, глянув на бородатого верхівця й зареготав:
— Ну й дива!
— Микита! — зіскочив той з коня, ухопив Швачку лівою рукою заднию, притягнув до себе, міцно поцілував. — А ми думали, що ще одного пана злапали,
— Єгор! — пізнав бороданя й Недозорець.
— Мо' й Журба тут? — оглянувся Швачка.
— Має от-от прибути.
— Як? То ви таки разом? А їхали ж…
— Разом, брате, разом, — радів Єгор. — Все літо разом… Бач… пощастило нам. Грошиків у панів чимало добули. От ми… й махнули до Львова, зброю замовили. Частину вже переправили до Холодного яру… А це решту веземо… Знадобиться нам твоя бричка. Сюди пістолів сот зо три заховаємо. А ти, Микито, чого тут об'явився?
Швачка в кількох словах розповів про Ленкевичів.
— З двома шаблями, кажеш? — перепитав Єгор. — Ми щойно бачили таку біля корчми. Не більше милі відсіль. Козаки обідають на хлопській половині, а два шляхтичі — на панській. Ми не схотіли їх чіпати. Подумали: що з них візьмеш?.. Голопузі якісь…
— Вони! — запевнив Варикаша. — Батьку отамане! Не гайся!
— Вперед, братці! — вигукнув Швачка.
Гайдамаки підлетіли до корчми тоді, коли надвірні козаки, що супроводжували Ленкевичів, добре Йідвипивши, затягнули пісню. Біля повітки стояла карета, а під навісом дружно мотали головами кілька пар коней. Степанов з ватажанами кинувся до хлопської половини, підпер кілками двері і взяв під приціл вікна. Швачка з Варикашею метнулися до панської карети, витягли звідти машталіра й лакея.
— Запрягайте коней! — наказав Швачка. — Швидше!
Ті мовчки виконали наказ.
— Сідай на козли — і ні слова! — сказав Микита машталіру. — А ти, — повернувся до лакея, — біжи в корчму й скажи панам, що на хлопській половині пораються гайдамаки; поки вони не спохватилися, де поділися пани, треба тікати. І ні слова більше! Зрозумів?
Лакей, злякано озираючись, побіг до корчми.
— Під'їжджай до ганку! — звелів Микита машталіру.
Не встигли вони порівнятися з ґанком, як із корчми вискочили шляхтичі Ленкевичі, підбігли до карети й прожогом кинулися всередину. Зачиняючи дверці, молодший вигукнув щосили:
— Паняй! Швидше!
Лише тоді, коли карета рушила з місця й шляхтичі почали зручніше всідатися, вони помітили, що супроти них сидять не козаки-охоронці, а двоє невідомих з пістолями в руках.
— Одне тільки слово — і ми стріляємо, — сказав Микита.
Від'їхавши з милю, Швачка велів машталіру зупинитися.
— Вилазьте, панове!
Старший з братів Ленкевичів зняв сидіння. Під ним стояв довгастий, покритий чорним лаком сундук.
— Сподіваюся, кошулі(72) ми можемо взяти? — запитально поглянув на Микиту.
— Кошулі можете, а гроші віддасте нам, — відповів Микита. — Відчиняйте своє сховище.
Старший Ленкевич крутнув ключем — віко піднялося.
Молодший торкнувся пальцями білосніжного полотна:
— Бачите: самі кошулі. І більше нічого.
— Кошулі — ваші, а гроші — наші, — спокійно мовив ЦІвачка й почав викидати сорочки. їх було десятків зо три. Під ними зажовтіло чисте, старанно вимите дно.
— І все, панове. Ніяких грошей ми не взяли з собою, — злорадно посміхнувся Ленкевич-старший. — Хіба що… ось двадцять злотих, які залишилися в пуляресі(73). Стільки ж і в брата.
Швачка спробував підняти сундук.
— Ого! Та його й з місця не рушиш, — сказав по хвилі.
— Ану, батьку, дозволь, — просунувся всередину карети Мартин Коваленко, узяв обома руками за ручки, прикріплені з обох боків сундука, потягнув його до себе.
— І справді нелегкий. Дивина та й годі: порожній, а такий важенний.
— З мореного дуба зроблений, — пояснив Ленкевич-старший, вилазячи з карети. — Залізом окутий.
Вилізли й Швачка з Варикашею.
— Та не тримай його так довго, — обізвався Варикаша. — Ще підвередишся. Кидай на землю.
— Зачекай, Гараську. Навіщо бити? Здається мені, що сундучок із секретом. Дай-но мені ножа, — відповів Мартин і став уважно оглядати дно. — Так і є.
Засунувши лезо у ледь помітну щілину, Коваленко злегка натиснув. Дно відсунулося. На землю посипалися злоті.
— Ого! — вигукнув Письменний. — Оце так кошулі!
— Тепер уже не тільки шаблі, списи й пістолети матимем, а гаківниці й гармати, — засяяв Степанов.