Хоча, правда, невідомо, що там дома у Світланчиної матері. А ось вона пише: "У тебе ще є маленький братик Світик, йому всього один рік".
Так, Марина Петрівна починає догадуватися. Можливо, у неї інша сім'я, можливо, чоловік другий, не батько Світланки. Та далі є: "Тато цілує тебе міцно і хоче швидше побачити".
А ось у самому кінці Марина Петрівна читає: "Поцілуй свою подружку Тонечку, хай вона вважає нас своїми рідними, і коли вона хоче, ми поклопочемося і переведемо її в який-небудь ленінградський дитячий будинок, тут теж дуже хороше".
Марині Петрівні стало одразу боляче. Вона зрозуміла, що там складні обставини. Але коли б хто бачив цих двох дівчаток! Вона згадала, як
Тоня привезла шоколадні цукерки з санаторію, як вони стрибали вдвох із Світланкою.
Як зробити, щоб ця радість не обернулася великим горем? Стук у двері урвав її думки.
— Можна, можна, заходьте! — промовила Марина Петрівна і, підвівши голову від листа, побачила Лену, Катю, Асю, Розу і нову піонервожату Машеньку.
Марина Петрівна усміхнулася. Останнім часом завжди, коли вона дивилася на своїх старших дівчаток,— на серці ставало спокійно.
"Все, все буде гаразд!" — подумала вона й зараз, дивлячись на рідні розумні заклопотані личка.
— Щось трапилося? Таке негайне? Дуже важливе? — запитала вона, посміхаючися до них. — Сідайте на диван і розповідайте.
Дівчата посідали на любимий усіма дітьми диван Марини Петрівни і, перебиваючи одна одну, почали:
— В суботу ми хочемо влаштувати піонерський збір.
— Нам уже треба переобрати раду дружини.
— І це треба дуже урочисто зробити. Ми прийшли з вами порадитися.
Переобрання ради піонерської дружини! Це ж дуже важлива подія для всіх. Недарма дівчатка так хвилювалися. Це з приходом Машеньки завирувало піонерське життя в будинку.
От Ася сіла за стіл, щоб записати всі пропозиції, дівчата гаряче почали обмірковувати, як скласти усім звіт, як виставляти кандидатури.
— Треба добре налагодити зв'язок з шефами,— сказала Машенька.—От у вас і танкове училище числиться, а піонери ніколи їх не закличуть. А які цікаві зустрічі можна влаштувати, треба це хлопцям доручити. Хлопців узагалі треба більше втягати в роботу, а то у нас скрізь дівчата перед ведуть. Це не погано, тільки треба, щоб усі хлопці брали участь — не один Льоня Лебединський.
— І когось із малих до ради ввести, тобто з середніх, — сказала Леночка,— а то ніби ми всім порядкуємо, а їм тільки наказуємо.
Марина Петрівна прислухалася до їхніх гарячих балачок, вставляла свої зауваження.
— А тепер, дівчатка, і ви мені допоможіть,— промовила вона, коли в основному план накреслили. — Ви всі знаєте про Світлану.
— Ну, звичайно,— сказала Леночка,— знаємо, що мама її знайшлася і що вона з Тонею Мідян до Ленінграда поїде.
— У тім-то й справа, що ні.
— Як? — в один голос скрикнули діти. — Що ж трапилось?
— Поїде одна Світлана,— пояснила Марина Петрівна. — Мати, напевне, живе в скрутних обставинах і не зможе взяти обох дівчаток. Вона пропонує Тоню влаштувати до ленінградського дитячого будинку.
— З якої речі? — обурилася враз Ася. — Нізащо ми не віддамо Тоню в інший будинок. Коли б до них у сім'ю, то інша справа.
— Не треба Тоні нічого казати,— сказала Катя, насупивши брови,— їй буде дуже сумно.
— Дівчатка,— раптом встряла в розмову піонервожата Машенька, Машенька була в будинку зовсім недавно, її надіслав сюди райком комсомолу. Вона мало знала дітей і майже не знала про їхнє колишнє життя, але їй щиро хотілося подружитися з ними і захопити всіх піонерською роботою, бути їм усім близьким, рідним другом. Вона була сама сирота і виховувалася в дитячому будинку; вона розуміла дітей і хотіла, щоб їм усім було добре-добре. — Дівчатка,— сказала Машенька,— я тільки трошки знаю Тоню. А що, якби так зробити, щоб їй самій не захотілося їхати з нашого будинку навіть із Світланкою? Ну, от ми, піонери, могли б так зробити?
Катя радісно поглянула на Машеньку, на Марину Петрівну.
— Справді, Марино Петрівно, дівчатка, тільки так, давайте так зробимо. Тонька така славна, мені її дуже шкода, я уявляю, як вона плакатиме. Але давайте так зробимо. Ну, приймемо її урочисто в піонери, доручимо їй щось, давайте з нею більше бувати, щоб вона не тільки з Світланкою.
— Адже і ми їй рідні,— промовила Леночка.— Треба, щоб їй і нас шкода було лишити і щоб Тоня й не мріяла про ту сім'ю.
— Адже ми їй рідніші,— навіть трохи ревниво сказала Ася. Материнська радість заливала серце Марини Петрівни. Які хороші
у неї діти, як усе зрозуміли!
— Тільки це не треба підкреслювати,— сказала вона,— треба дуже тактовно все налагодити. І все-таки про лист сказати.
— Якщо дозволите,— тихо промовила Леночка,— я з нею поговорю через кілька днів. А зараз хай Катя їй усякі доручення дасть, поговорить про піонерські обов'язки. Катя це вміє.
— Гаразд,— сказала серйозно Катя.— Я тепер буду з нею. Я хочу, щоб Тоня не сумувала.
* * *
Ляльку звали Ясочкою. Про Ясочку вчили вірша в школі, і Світланка читала його на святі. Усім дуже подобалося. Коли після свята шефи вийняли з довгої коробки чималеньку ляльку, Тоня одразу запропонувала назвати її Ясочкою.
Це була, напевне, дуже дорога лялька, вона закривала й одкривала очі, у неї були ніжні рожеві щічки і кучеряве волоссячко.
— Ой, обережно, не розбийте! — склала руки Світланка, коли ляльку виймали з коробки.
— Малята її розіб'ють одразу, — сказала ревниво Зіночка.
— Вона, напевне, фарфорова,— зауважила Катя.
— Може, дати її середнім? — запропонувала Ліна Павлівна, побачивши, якими очима дивляться на ляльку Світланка, Зіночка, Тоня, Надя і інші дівчатка.
— Хай у нас! Хай у нас буде! — аж застрибала Світланка. — Ми їй будемо плаття шити, ліжечко зробимо.
— Такі дорослі дівчата — і грати в ляльки! — презирливо мовила Роза.
Але Марина Петрівна розсудила так, щоб ляльку лишити в середній групі, і у вільний час дівчатка сідали в любимому куточку — за роялем у залі і шили, шили, шили...
Кастелянша Олена Іванівна дала клаптиків, і ляльці нашивалося придане. Шила більше за всіх Світланка, Зіна і Надя влаштовували без кінця ляльчині апартаменти, а Тоня вигадувала безліч історій з життя ляльки Ясочки.