— Сідай, примощуйся тут,— показав йому місце Орган, приторкаючись до плеча довгою, вузлуватою рукою.—
Ти ніби злякався трохи, еге ж? Спершу наче нічого, а потім...
Кириск зніяковів: отже, старий Орган догадався. Але все ж таки запротестував, заперечуючи:
— Та ні, аткичх ', зовсім не злякався! Чого мені боятися?
— Ну як же, вперше в морі.
— Ну й що, коли вперше?!—не здавався Кириск.— Та я нічого не боюся.
— Ну, гаразд. А от я, коли вперше поплив, а то було дуже давно, чесно признаюся, перелякався. Дивлюся: берега давно не видно, і Рябий Пес утік кудись. А навкруги самі хвилі. Додому захотілося. Та от спитай у них — у Ємраїна й Милгуна, як їм було?
Ті у відповідь тямущо заусміхалися, закивали головами, налягаючи на весла.
— А я ні!— стояв на своєму Кириск.
— То що ж? Молодець, коли так!— заспокоїв його старий.— А тепер скажи мені, з якого боку зостався Рябий Пес?
Кириск задумався од несподіванки, а потім показав рукою:
— Оно там!
— Ти певен? Чогось рука в тебе тремтить.
Гамуючи тремтіння в руці, хлопчина показав ледь-ледь, лише трошки праворуч:
— Оно там!
— Отепер так!— погодився Орган.— А якщо каяк повернеться носом у цей бік, тоді де буде Рябий Пес?
— Оно там!
— А якщо вітер поверне нас у той бік?
— Оно там!
— А якщо ліворуч попливемо?
— Оно там!
— Гаразд, а тепер скажи мені, як ти визначаєш, адже навкруги очам нічого не видно, кругом вода?— допитувався Орган.— Можеш пояснити?
— А в мене ще є очі,— відповів Кириск.
— Які очі?
— Не знаю які. Вони в мене в животі, мабуть, і вони бачать, хоч і невидющі.
— В животі!— Усі засміялися.
1 Аткнчх —дід, дідусь.
— І то правда,— обізвався Орган.— Є такі очі. Тільки вони не в животі, а в голові.
— А в мене в животі,— наполягав на своєму Кириск, хоч уже погоджувався, що такий зір може бути лише в голові.
Через деякий час старий знову заходився випробовувати Кириска й, переконавшись у його здібності запам я-товувати сторони моря, був задоволений.
— Ну-ну, непогані в тебе очі в животі,— пробурмотів
він.
Заохочений похвалою, Кириск заходився сам саме запитувати й знаходити відповіді. Поки що, доки море більш-менш спокійне, це було неважко. Вірний і великий Рябий Пес щоразу безвідмовно озивався — без особливих зусиль пам'яті виникав перед внутрішнім зором Кириска саме там, з того боку, де він залишався, виникав ніби перед очима усім своїм громаддям, з кошлатими лісами по кручах, з плямами снігу на "голові" і в "пахві", з гуркотливим, невтомним, вічним прибоєм біля підніжжя скелі. Уявивши собі Рябого Пса, хлопець не міг не думати про інші навколишні сопки і мимоволі починав думати про домівку. Увижалася йому невелика долина серед прибережних сопок, а в тій долині на узліссі, на березі річки, стійбище — зруби, комори, собаки, кури, вішала для сушки риби, дими, голоси, і там мати і сестричка Псулк. Він яскраво уявив їх собі і те, що вони зараз роблять, чим займаються. Мати потайки думає, звичайно, про нього, і про батька, і про всіх їх — мисливців у морі Еге ж, от зараз вона напевне думає про них. Думає, а сама дуже боїться, щоб злі духи не одгадали її думок, не довідалися про її страх. І ще хто думає про нього, так це, мабуть, Музлук. Музлук, либонь, прибігала вже нібито погратися із Псулк. А мати ж може полаяти її, якщо вона ненароком скаже вголос чи спитає щось про нього, про того, хто вийшов у море. Мати неодмінно вишпетить її: "Ти про що це базікаєш, хіба ти не знаєш, що він пішов у ліс по дрова?" Дівчинка схаменеться, замовкне, присоромлена. Кирискові при цьому навіть жаль її стало. Він хотів, щоб Музлук думала про нього, але йому дуже не хотілося, щоб їй докоряли через нього.
А човен усе так само плив, трохи поринаючи в хвилі. І кругом виблискувало в дрібному кипінні хвиль усе таке ж саме, в кучерявих баранцях море. Нівхи розраховували після полудня, найпізніше наприкінці дня, дістатися 'до першого острівця (то був найближчий з Трьох Сосків—
Малий Сосок) і, коли пощастить, почати там лови. Потім їм треба було ще завидна допливти до другого — Середнього Соска і там заночувати, добре, що коло берега є затишний затончик для човна. А рано-вранці знову в море. Якщо звечора поталанить, якщо добудуть зразу три туші нерпи, зранку можуть не гаючись пуститися в дорогу додому. Та як би там не було, повертатися треба в першій половині дня, не пізніше того, як сонце стане не вище двох тополь. Відомо ж, чим раніше покинеш море, тим краще.
Все це передбачив старий Орган, на все він мав свій розрахунок. Та й підручні його — Емраїн і Милгун — не вперше йшли до Трьох Сосків. Самі дуже добре знають, що й до чого. Головне ж — щоб погода стояла і щоб звіра вчасно побачити на лігвищі. Це головне, а все інше — як зумієш упоратися, тут уже кожен сам за себе відповідає.
Старий Орган ходив у плавання не тільки через те, що в цьому була доконечна потреба, нужда нуждою, зрозуміло — без прокорму з моря не проживеш, а ще й тому, що море вабило його. Морські далі схиляли старого до його заповітних роздумів. Були в нього потаємні думки свої. В морі ніщо не заважало поринати в них, бо всьому тому, про що подумати немає коли на суші, серед повсякденних клопотів, у морі настає черга — тут ніщо не одвертало Органа од його великих дум. Тут він відчував, що йому рідні й Море, і Небо.
Він розумів, що перед лицем нескінченності простору людина в човні ніщо. Але людина мислить, і тим підноситься до величі Моря і Неба, і тим утверджує себе перед вічними стихіями, і тим вона співмірна глибині й височині світів. І тому, доки людина жива, духом вона могутня, як море, і нескінченна, як небо, бо нема межі її думці. А як вона помре, хтось інший мислитиме далі від неї й далі, а наступний ще далі, й так без кінця... Свідомість цього давала старому гірку насолоду непримиренного примирення.
Він розумів, що смерть неминуча, що не така вже й далека межа його життя, розумів, що смерть — це кінець усьому, але'в той же час сподівався чомусь, що найпотаєм-ніше і найзаповітніше в ньому — його великі сни про Ри-бу-Жінку перебудуть, залишаться з ним і після смерті. Він не міг передати свої сни комусь — сновидіння не можна передати, і тому, вважав він, вони не повинні зникнути безслідно... Не повинні. Велика Риба-Жінка безсмертна, отже, й сни про неї повинні бути безсмертні.