Де ти плаваєш, Велика Рибо-Жінко?
Твоє чрево гаряче — зачинає життя,
Твоє чрево гаряче — породило нас біля моря.
Твоє чрево гаряче — найкраще місце на світі.
Де ти плаваєш, Велика Рибо-Жінко?
Твої білі груди — немов нерп'ячі голови,
Твої білі грудн вигодували нас біля моря.
Де ти плаваєш, Велика Рибо-Жінко?
Найсильніший чоловік допливе до тебе,
Щоб чрево твоє розцвітало,
Щоб рід твій на землі множився...
Отакі пісні співатимуть на святі серед танців і гамору. І на святі тому для Кириска відбудеться ще одне важливе дійство. Долю його мисливську, шалено танцюючи, шаман доручить одній із зірок у небі. Адже в кожного мисливця є своя зірка-охоронниця. А якій зірці буде доручена його, Кирискова, доля, про це ніхто ніколи не довідається. Тільки сам шаман і та зірка, незрима охоронниця, будуть знати. І більше ніхто. А зірок у небі багато...
Ну, звичайно, мати й сестричка радітимуть найбільше, співатимуть найголосніше і витанцьовуватимуть. І батько, Емраїн, привселюдно буде названий батьком і теж буде радий і гордий. А поки що він не батько. В морі немає батьків і синів, у морі всі рівні й підкоряються старшому. Як скаже старший, так і буде. Батько не може втручатися. Син не може скаржитися батькові. Так заведено.
І ще, либонь, Музлук, дівчинка, з якою вони гралися в дитинстві, зрадіє дуже. Тепер вони стали менше бавитися. А відтепер і зовсім: мисливцеві не до розваг...
Човен плив справно, трохи поринаючи в хвилі. Вже давно залишилася позаду бухта Рябого Пса, минули мис Довгий і вийшовши з затоки в море, побачили, що на морі хвиля не більша, ніж у затоці. Хвилі сплескували на однакову височінь з однаковим проміжком часу. По таких сталих хвилях можна пливти швидко.
Добре, спритно плив човен, видовбаний із стовбура могутньої тополі. Надійно тримався він і на прямій, і на боковій хвилі, легко скоряючись стерну.
Посмоктуючи уже згаслу люльку, старий Орган був задоволений сталою ходою човна, і в душі почувалося йому так, ніби він сам був човном, що рухався по студеному морю в півборту осадки на воді; буцімто він сам плив по роздоллю морському, під рівне порипування кочетів і розмірені помахи весел; буцімто він сам рухався, прорізуючи кілем, мов своїми грудьми, пругкі зустрічні хвилі, злегка похитуючись від ударів і поштовхів води. Це відчуття цілковитої злитості з рухом човна викликало в нього дивні роздуми. Задоволений він був човном, дуже задоволений, сам же стругав і довбав; тополю звалили гуртом, одному та й чотирьом таке не під силу, а робив сам — три літа сушив, і рубав, і вже тоді знав: вийде найкращий каяк за всі, що він змайстрував на своєму віку. Але, думаючи про це, засмучувався мимохіть: а що, коли це останній у його житті? Ще б пожити. Ще б походити по добич по морю, ще пару каяків вистругати б, доки очі бачать, доки чути не перестав.
І, міркуючи так, він розмовляв у думці з човном. "Я люблю тебе і вірю тобі, брате мій каяк,— казав він човнові.— Ти знаєш мову моря, ти знаєш норов хвиль, у тому твоя сила. Ти достойний каяк, ліпший за всі, які я вистругав. Ти великий каяк — два лахтаки і ще нерпа вміщуються в тобі. Ти приносиш нам удачу. Тому я поважаю тебе. Ми всі тебе любимо, коли тобі важко від здобичі нашої, коли ти повертаєшся до берега, поринаючи до країв і навіть зачерпуючи воду. Отоді всі вибігають до берега зустрічати тебе, брате мій каяк!
Коли я вмру, ходи довго, ходи далеко по багатих на здобич місцях. Коли я вмру, плавай по морю з молодими й дужими мисливцями. Коли я вмру, служи їм, як служиш мені. І дочекайся, брате мій каяк, щоб і цей паросток наш, що ото сидить на носі, головою крутить, нетерпеливиться— була б не вода, а твердь, побіг би він зараз на великі лови, сам упорався б з ділом, так йому здається,— дочекайся, брате мій каяк, щоб і цей підріс, щоб і він плавав з тобою далеко й близько. А сьогодні він з нами вперше в морі. Так треба. Нехай звикає. Ми одійдемо, а йому ще зоставатися на довгі роки. Як удасться в батька, в Емраїна, то буде тямущим чоловіком. Не пустомел якийсь. Емраїн, либонь, найкращий мисливець серед теперішніх. Міцний чолов'яга, діловитий.^Колись і я був такий. У повній силі. Жінки мене любили тоді. А я ж то гадав — вікові й кінця немає. Тільки пізно довідуєшся, що це не так. А молоді знати не хочуть. Ось Емраїн і Милгун, напевне, ще не думають. Ну та нехай. Узнають ще. А гребуть вони добре, спритно. Милгун до пари Емраїну. Надійні, витривалі обидва. Човен ніби сам собі, граючись, пливе. Але то так здається. По морю ж на руках ходиш. А попереду — гребти й гребти! Сьогодні, мабуть, до самої темряви пливти, доки доправишся до Третього Соска. І завтра цілий день назад пливти. З ранку і цілий день. Підмінятиму то одного, то другого, однак важка це робота — перебовтати веслами все море. А повернемося з уловом, свято влаштуємо.
Ти чуєш, ти розумієш мене, брате мій каяк? Ти допровадиш нас на острови, до Трьох Сосків, до місця великих ловів. Того й пливемо. Там, на лігвищі, на березі, зустрінемо нерпу. Скоро окіт, нерпа в гурти збирається на островах.
Ти мене розумієш, брате мій каяк? Ти-то мене розумієш. Я з тобою почав розмовляти, коли ти ще не знав моря, .коли ти ще жив у череві великої тополі в лісі. Я визволив тебе з черева її, і тепер ми пливемо.
А як не стане мене, не забувай про мене, брате мій каяк. Пам'ятай, коли плаватимеш по морю..."
Так думав Орган, тримаючи курс од головного орієнтира на узбережжі, від сопки Рябого Пса по прямій у море. Та сопка-скеля мала незвичайну властивість, про що говорили всі, хто ходив у плавання,— ясної години сопка ніби виростала в міру того, як від неї відпливали. Неначе Рябий
Пес сам біг слідком, щоб не відстати. Як не оглядайся, а Рябий Пес усе перед очима. Дуже довго видно ту сопку на віддалі, а потім раптово за якоюсь горбовиною води зразу щезає. Отже, пішов Рябий Пес додому, отже, земля залишилася далеко позаду...
І тоді треба запам'ятати, добре запам'ятати, де, з якого боку залишився Рябий Пес, треба запам'ятати напрям вітру, стояння сонця відносно сопки, хмари примітити, якщо в тиху погоду, і прямувати в море, весь час, до самих островів, тримаючи в пам'яті, де знаходиться Рябий Пес, щоб не збитися з путі в морському просторі.