Час життя батькового кінчався...
Як, якими словами можна було пояснити це синові? Як сказати йому, що він залишає його заради нього?.. Час життя батькового кінчався...
— Тату! — нараз прошепотів Кириск, буцімто одгаду-ючи його думки, і ще дужче притиснувся до батька, заклинаючи свою синю мишку: ^
Синя мншко, дай нам водні Синя мишко, дай нам водиі
Емраїн, зціплюючи зуби, застогнав від горя і не посмів нічого сказати. Подумки він прощався з сином, і що далі прощався, то важче, то болячіше було встати й ступити останній крок. Цієї ночі він зрозумів, що, виявляється, все його попереднє життя було предтечею нинішньої його ночі. На те він і родився і на те він умирав, щоб з останніх сил продовжити себе в синові. Про це він думав у цей час, мовчки прощаючись з сином. Емраїн робив для себе відкриття: все життя він був тим, хто він є, щоб до останнього подиху продовжити себе в синові. І якщо він не думав про це раніше, то лише тому, що не було на те причини.
І раптом він згадав, що були й раніше випадки, коли думка ця майне в свідомості, мов блискавка в небі. Він згадав і зрозумів те, що сталося з ним одного разу, коли вони з покійним Милгуном та іншими одноплемінниками рубали велике дерево в лісі. Дерево почало падати, а він зовсім випадково саме тоді був на тому боці, куди падало, трощачи все навколо, це звалене дерево-гігант. Всі закричали голосно:
— Бережись!
Емраїн заціпенів від несподіванки, та було вже пізно: з тріском і гуркотнявою, розриваючи крону, обрушуючи й перекидаючи саме небо, вириваючи шматок зеленої лісової стелі вгорі, дерево повільно і невблаганно падало на нього. І він подумав у ту мить лише про одне, що є Кириск,:— тоді він був малятком і єдиною дитиною,' Псулк ще не народилася,— він подумав тоді, в ті лічені секунди, на порозі неминучої смерті, подумав тільки про це, і ні про що інше він не встиг подумати, що син — це те, що буде ним після нього. Дерево рухнуло з грізним гулом поруч нього, обдавши його 'хвилею листя й пилюки. І тут всі полегшено закричали. Живий зостався, живий і не покалічений Емраїн!
Тепер, згадавши про той випадок, він зрозумів, що саме поява сина зробила його таким, який він є, і що нічого кращого і сильнішого він не пережив у житті, аніж батьківські почуття. За це він був вдячний дітям, і передусім синові, Кирискові. Емраїнові хотілося розповісти Кирискові про це, але він не схотів його тривожити. Хлопчині й без того було погано...
Час батькового життя кінчався....
Синя мишко, дай нам води! Синя мишко, дай нам води!
Час батькового життя кінчався...
Лишилося ще два-три дорогих спогади, з якими йому важко було розлучатися. І він не хотів іти туди, не подумавши про це, хоча його час уже підгонив. Тепер він прощався із спогадами, ні на мить не забуваючи, "що йому пора залишати човна...
Він любив дружину з перших днів. Дивно, що, перебуваючи в морі, він думав, виявляється, про те ж саме, про що думала вона дома. Так було з перших днів. Вона знала, про що він думав у плаванні, так само, як він знав про її думки... Це узнавання на відстані було їхньою таємницею і невідомим щастям близькості.
Коли Кириск ще не народився, але з'явилися перші ознаки, які могли підтвердитись і не підтвердитись, він одразу сказав дружині, повернувшись додому:
— У нас буде хлопчик?
— Тихше, кінри почують! — злякалася вона, й очі її налилися радістю.— Звідки ти знаєш?
— Ти думала про це сьогодні. Ти цього дуже хочеш.
— А ти?
— Ти ж знаєш, що я знаю, про що ти думала, і я думав про те ж саме.
— А я думала тому, що ти думав про це і дуже хотів цього...
Так воно й сталося. Збулося їхнє передчуття. Кириска ще не було, але він повинен був скоро появитися. І той час поступово наближався. В ті дні дружина ходила в його старих шкіряних штанях, що побували в бувальцях, латаних-перелатаних. Це для того, пояснювала вона, щоб був присутній його чоловічий дух, коли він вирушає на промисел, а то погано ростиме той, хто має появитися. В ті дні дружина в його старих шкіряних штанях була найкраща і найба-жаніша. Найкраща і найбажаніша!
Гарні,, тривожні й радісні були ті дні, коли вони думали про того, хто мав зробити їх батьком і матір'ю...
То був Кириск... ,
З ним і з усім, що було, пов'язане з ним, ДОВОДИЛОСЯ тепер розлучатися навіки.
І ще, коли Кириск уже підріс, мати якось, розсердив шись на сина, сказала, що, коли його не було, їй було набагато краще без нього. •
Хлопчика це дуже образило.
— А де я був, коли мене не було? — пристав він до батька, коли той повернувся з моря.
Ой, сміху було... Сміялися вони з дружиною мовчки, самими очима. Особливо її тішило, що він ніяк не міг відповісти і не знав, що йому робити, як пояснити хлопчикові, де він був, коли його не було.
Тепер батько сказав би йому, що" він був у ньому, коли його не було на світі, що він був у його крові, в його попереку, звідки він витік у чрево матері й виник, повторюючи його, і що тепер, коли він сам зникне, він залишиться в синові, щоб повторюватися в дітях його дітей...
Атож, отак би йому й сказав і був би щасливий сказати перед смертю саме так, але тепер усьому приходив край.' Його роду приходив край. Щонайдовше життя Кириска могло тривати ще день, два, але не більше, батько це добре розумів. І в тому полягала для нього непримиренна біда й нещастя, а не в тому, що доводилося залишати човна заради сина...
Й ще хотілося Емраїнові порадити наостанку синові, щоб він з подякою думав у той час, який йому залишився, про старого Органа й аки Милгуна. Людей цих уже немає, їм однаково, чи згадує хто про них, чи ні, але думати так треба для самого себе. Навіть за мить перед смертю треба думати про це для самого себе. Умирати треба, думаючи для себе про таких людей.
Але потім він подумав, що, може, син і сам догадається про це...
Коли Кириск прокинувся, він здивувався, що спалося йому тепліше, аніж у попередні ночі. Він був укритий батьковою кухлянкою. Хлопець розплющив очі, підвів голову-
батька в "човні не було. Він рвонувся, нишпорячи по човну, й закричав жахливим зойком, що тужливо залунав у безгомінній пустелі туманного моря. І довго не вмовкав його самотній, сповнений розпачу й болю зойк. Він плакав страшно, до знемоги, і потім упав на дно човна, хриплячи.