Звичайно, коли веслярі прочумаються, вони разом обдумають, що їм робити далі. Але хто скаже, в який бік пливти? Це передусім. По-друге, якщо дочекатися ночі і якщо не захмариться небо, то можна буде спробувати визначитися по зірках. Але скільки часу їм доведеться пливти? Скільки їм треба буде сили? Чи стане сили, чи витримають?
А туман, що за туман? Так густо й нерухомо лежить він над морем. Неначе став тут навіки. Невже скрізь так, невже весь світ поринув у такий туман?..
Хотілося курити й пити. Про куриво, однак, нічого було й думати,— весь тютюн, що лишився в нього, вимок. І люлька десь зникла. А вода? А харч? Орган боявся думати про це. Поки що можна було ще терпіти, і поки що можна було ще не думати...
На морі стояв мертвий штиль, повний спокій. Човен лише злегка похитувався на місці. Нікуди його не тягло, й нікуди він не рухався. Весла, кинуті у воду, безвольно лежали на тихій поверхні. Можна було зрозуміти Ємраїна й Милгуна — вони дійшли такої межі перевтоми, що не могли підняти весла на борти: обох звалив мертвий сон.
При цілковитому безвітрі все завмерло у млі й нерухомості. Море стояло, туман стояв, човен стояв, поспішати не було куди... пливти не було куди...
Сумнр прикурнувши, старий непомітно заснув і прокинувся, коли його розбудив Кириск.
— Аткичх, аткичх! — торсав .його хлопець.— Ми хочемо пити.
Орган стрепенувся й зрозумів, що три одноплемінники ждуть від нього дій, бо він старійшина, і зрозумів, що починається найстрашніше — розподіл води...
Туман стояв так само густо й нерухомо. На морі залягла цілковита тиша.
Того дня вони весь час неквапливо пливли в тумані. Без мети й невідомо куди.
Після того як люди оговталися й усвідомили своє становище, стояти на місці було вже неможливо.
І вони пливли. Може, наближаючись до землі, а може, навпаки, віддаляючись від неї.
Але все-таки в цьому була якась ілюзія руху.
Вся надія була на те, що туман розвіється і тоді стане ясно, що й до чого.
Принаймні вночі можна буде побачити зірки, коли розвіється туман. Найперше.треба було вхопитися за зірки...
І ще була надія, що наткнуться на якийсь острів. Тоді буде легше зорієнтуватися.
Так вони й пливли поки що в нікуди — весь час у туман.
Але й при цьому Орган звелів дати хоч такий-сякий лад у човні. Вичерпали геть-чисто воду до дна, щоб під ногами не хлюпотіло. Кириска він посадив поруч себе на кормі, щоб тепліше було хлопчині під боком і щоб він обсихав скоріше. Води видав усім порівну. На перший раз усім по неповному на одну чверть ковшу. Після штормової ночі конче треба було напитися хоч би раз досхочу. Але Орган попередив, що відтепер питимуть лише тоді, коли він вважатиме за потрібне, і лише стільки, скільки він наллє. І при цьому для більшої переконливості побовтав водою в барилі — воно вже було наполовину порожнє.
Була й несподівана радість: коли надумали розливати воду, за барилом, у самому кутку корми, під лавкою знайшли з нерп'ячої шкіри торбу з в'яленою юколою. Велику торбу з харчами викинули за борт разом з іншими речами, а цей мішечок, що наготувала в дорогу дружина Милгуна. ненароком залишився на місці, бо лежав під лавкою, за ба рилом, який Кирискові доручили берегти будь-якою ціною. Правда, в тій торбі було повно морської води і юколу не можна було взяти в рот: так вона просякла сіллю, а й без того ж солона. І все ж таки то була їжа. І коли б мали вдосталь прісної води, то й така юкола цілком згодилася б.
Але поки що юколу ніхто не їв, боячися спраги...
Всі чекали одного: коли щезне туман...
У цілковитому безгомінні й нерухомості туману лише сумно скрипіли весла в кочетах. Скрипіння те серед великої тиші схоже було на стомлені благання й стогін людини, що заблукала: де я, де я? Куди мені, куди мені податися тепер?
Всі чекали одного: коли щезне туман...
Але він не щез і не мав наміру щезати. Туман не ворушився. Здавалося, що якесь неймовірне страховисько, якась інша неземна сутність, що дихала проймаючою вологістю, поглинула весь білий світ — і Землю, і Небо, і Море...
Знову настала ніч у череві туману. Про це можна було судити з того, що все навколо налилося чорнотою. І ніяких зірок, ніякого неба вгорі.
Пливти кудись, аби тільки кудись пливти, вже не мало ніякого сенсу.
Чекали, сподівалися, надіялися,— чи не покажуться зорі на небі. Чекали з години на годину. Чекали появи вітру, який Іірогнав би цей ненависний, тричі проклятий туман. Не спали. Молитвою просили духа неба, щоб розкрив він зоряний небосхил, викликали молитвою володаря вітрів, щоб прокинувся він за морем — гривастий і кудлатий звір.
Але все даремно. Ніхто не чув їхніх благань, і туман не розвіювався.
Кириск також чекав появи зірок. Ті зорі, що завжди, як іграшки, виблискували в небі, тепер були йому найпотріб-ніші. Все те, що довелося пережити з минулого вечора, приголомшило, налякало хлопчину. Адже легко було дитячій душі зневіритися, надломитися, сокрушитись назавжди. Але те, що троє дорослих, перебуваючи в одному човні з ним, у час, коли їм усім загрожувала смертельна небезпека, коли, здавалося, вже наставав кінець їхньому плаванню, вистояли, перебороли оскаженілу стихію, вселяло в нього надію, що й цього разу шлях до порятунку буде знайдено. Він дуже вірив, що коли тільки з'являться зорі в небі, прийде край їхнім стражданням.
Тільки б швидше це сталося, скоріше б вернутися назад, до землі, туди, до Рябого Пса, скоріше, скоріше, скоріше, бо дуже хочеться пити і їсти, нестерпно хочеться пити і їсти, й що далі, то гостріше хочеться пити і їсти, страшенно хочеться додому, до матері, до рідних, до домівок, до димів, до струмків і трав...
Цілу ніч потерпілі томилися в чеканні, але нічого не змінилося — туман не рушив з місця, зорі не висипали на небі, море й далі залишалося в імлі.
І цілу ніч хотілося пити, було сиро й холодно, але передусім дуже хотілося пити. Кириск міг гадати, що тільки він так тяжко хотів води, але й інших так само мучила непогамовна спрага. Та йому хотілося пити найдужче. І це його терзало, що йому хотілося пити дужче за всіх.
А старійшина Орган не дав води, коли Кириск все ж попросив трохи.