"Аби тільки влучити!" — думав він, відсовуючи плече до приклада вінчестера, що передав йому батько.
В ту коротку довгоочікувану мить, коли, пишаючись собою, він уже бачив себе уславленим, одважним мисливцем, його вразило, що живі спини, живі боки цих неповоротких, гладких тварин, що позалазили в кам'янистий видолинок, чекаючи скупого сонячного тепла, такі беззахисні й уразливі. Але то була одна лише якась хвилинка. Згадав, що він мисливець і що люди чекають від нього здобичі, що без м'яса й жиру— нерпи життя голодне й бідне, і десь
До стор. 11
майнула ще думка, що треба першому вистрелити й показати себе. Він зміцнів духом, твердо цілячись, як радив батько, під лівий ласт, і трошки вище, і трошки праворуч — в самісіньке серце великого плямистого лахтака. А лахтак, ніби передчуваючи щось лихе, раптом нашорошився, хоч він не бачив мисливців і почути їх не міг — вітер дув з моря. Треба було ще трохи пересунутися вбік — звідти зручніше цілитися, щось заважало спереду, якась тінь,— треба було підсунутися дуже обережно, і тут камінь з-під ліктя Кириска різко зрушився й покотився вниз по схилу, зачіпаючи на шляху зустрічні камінці. Плямистий лахтак видав короткий звук, ніби гавкнув собака,— табун стрепенувся і, ревучи, швидко поповз, покотився до води. Але в ту ж мить, випереджаючи їх відхід до моря, прогримів постріл, поранивши велику нерпу з самого краєчку табуна — то Милгун рятував становище. Кириск розгубився.
— Стріляй! — наказав йому Емраїн.
В плече дуже садонуло, постріл оглушив, і все потонуло в глухоті. Кирискові стало нестерпно соромно, що промазав і що з його вини полювання зривалося. Але батько совав йому патрон:
— Заряджай, стріляй скоріше!
Те, що здавалося не таким уже й трудним ділом — зарядити й вистрілити (скільки разів він це проробляв так просто, коли вчився стріляти), тепер не виходило. Затвор вінчестера не одразу скорився. Милгун тим часом зробив з коліна ще два постріли навздогін нерпам, що кинулися в воду. Одну поранив, і вона закрутилася на самому краю берега. Мисливці побігли туди. Табун уже зник у морі, а поранена тварина, що залишилася на березі, з усіх сил намагалася відповзти у воду. Коли люди підбігли до того місця, нерпі вдалося добратися до води, і вона, тягнучи за собою криваву хитливу пляму, попливла, працюючи лапами-ластами, поволі поринаючи в прозору глибінь моря. Виразно видно було її злякані витріщені очі й світло-бузкову смугу уздовж хребта, від потилиці до самого кінчика хвоста. Милгун опустив піднесений було вінчестер — добивати нерпу тепер не було сенсу.
— Облиш, все одно втоне,— промовив Емраїн.
А Кириск стояв, задихавшись, пригнічений, невдоволе-ний собою. Він же сподівався багато більшого. От тобі й великий мисливець!
І замовк хлопчина, всі сили зібрав, щоб не заплакати раптом від прикрості. Так було йому гірко.
2 292
33
— Нічого, тобі ще пощастить,— заспокоював його потім Милгун, коли вони заходилися потрошити вбиту нерпу.-т— Ось зараз попливемо на Середній Сосок, там звіроти більше водиться.
— Та я просто поспішив,— почав був Кириск, але батько перебив його:
— Не виправдовуйся. З першого пострілу ніхто не стає мисливцем. Будь здоров, стріляти вмієш, здобич від тебе нікуди не втече.
Кириск промовчав, але в душі вдячний був, що дорослі не дорікали йому. І тепер він дав собі слово — не хапатися на полюванні і не думати ні про що інше, стріляти напевне, коли очі й дихання, як учив батько, "переселяться в приціл". Отоді посилати кулю!
Нерпа, як виявилось, була велика, важка, ще зовсім тепла, немов жива. Милгун задоволено потирав руки, оббі-ловуючи тушу з черева: "Жиру ось, бачиш, на чотири пальці. Добряча!" Вже забувши про свою прикрість, Кириск захоплено допомагав йому. А Емраїн тим часом пішов до старого Органа, щоб ближче причалити човна.
Незабаром він повернувся, заклопотано квапливий.
— Не гайте часу, давайте скоріше! — І, подивившись на небо, додав, ні до кого не звертаючись: — Не подобається мені погода...
Нашвидку випотрошивши тушу, залишивши з нутрощів лише печінку й серце, мисливці потягли нерпу на зв'язаних дрючках до човна. Кириск ішов слідком, ніс рушниці, обидва вінчестери.
На березі, біля човна, їх чекав Орган. Старий був радий.
— Нехай'Курнг 1 почує, які ми задоволені! Для початку й це непогано! — примовляв він, готуючи свій мисливський ніж для трапези. Мало відбутися найголовніше після полювання — поїдання на місці сирої печінки. Орган присів коло розробленої туші, порізав печінку на частки. Трохи присоливши, мисливці ковтали ніжні шматки печінки, прицмокуючи від задоволення. Печінка була дуже смачна — ніжна, тепла, поживна. В роті вона танула, обволікаючи язик жирним соком. Збулася Кирискова мрія — як справжній мужчина, їв сиру печінку на полюванні!
— Ковтай, ковтай більше! — радив Орган хлопчині.— Ніч буде холодна, замерзнеш. А печінка найкраще гріє. І од усіх недуг це найперші ліки.
Курнг — вище божество.
Еге ж, то було здорово. Наїлися досхочу і зразу пити захотілося. Але вода була в барилі, в човні.
— Розробляти тушу зараз не варто,— сказав Емраїн, коли всі наїлися, і знову занепокоєно подивився на небо.
— Встигнемо,— погодився Орган.— Чай зігріємо на ніч, коли розташуємося на Середньому Соску,— додав він.— А поки що потерпимо. Будемо вантажитись..
Перед тим як відпливти, мисливці не забули погодувати землю. Дрібно нарізане серце нерпи розкидали з примовлянням для хазяїна острова, щоб той сприяв їхньому успіхові і наступного разу. По тому вони знову вийшли в море.
Малий Сосок залишався позаду. Самотній сиротливий острівець серед похмурої води викликав почуття жалю й неприкаяності. Прямували до Середнього. День уже хилився до вечора. Гребці налягали на весла, поспішали завидна дістатися Середнього Соска, де мали намір зачалити човна в' укриття й заночувати. Малий Сосок незабаром зник з очей, мовби опустився в море, а Середній ще не показувався. Знову кругом обступала вода.
Поки вони полювали на нерпу, море помітно змінилося. Хвиля стала тугіша. Твердіша. Маса води поки що котилася в тому самому напрямі, а вітер уже встиг перемінитися. Човна трясло й хитало тепер набагато сильніше. Проте мисливців більше непокоїло небо. Що воно віщувало? Щось незрозуміле й несподіване о цій порі року! Не знати звідки летіла каламуть у повітрі, вкривала небо білуватою пливкою завісою, як маревом, що гнав його верховий вітер від далеких лісових пожеж, які бушували десь у чорних нетрищах. І хоч та імла всього лише затягувала небо й нічого нікому не заважала, мисливці хмурились.