Він розсердився і знову перемішав літери, а потім пішов бавитися під сусідніми деревами у гурті своїх колег.
Артур і Форд провели його поглядом. Потім перезирнулися.
— Я бачив ці слова чи мені тільки здалося? — запитали вони один одного.
— Так, — відповіли обидва.
— Сорок два, — промовив Артур.
— Сорок два, —. повторив Форд.
Артур підбіг до аборигенів.
— Що ви хочете нам сказати? — закричав він. — Що це означає?
Один з них Перекинувся на спину, подригав у повітрі ногами, знову перевернувся і заснув.
Інший вискочив на дерево і став кидати в Форда каштанами. Якщо вони і хотіли щось сказати, то зробили це вже раніше.
— Ти знаєш, що це означає, — сказав Форд.
— Не зовсім.
— Сорок два — це запропонована Глибокомудром відповідь на Одвічне Запитання.
— Розумію.
— А Земля — це комп'ютер, який спроектував і збудував Глибокомудр для того, щоб знайти запитання на Одвічну Відповідь.
— Нас запевняють, що це так.
— А органічне життя — частина комп'ютерних матриць.
— Якщо вірити твоїм словам.
— Я кажу правду. А це означає, що аборигени, ці мавпоподібні, є невід'ємною частиною комп'ютерної програми, а ми з тобою і голгафрінчани — ні.
— Однак печерні люди вимирають, а їхнє місце очевидно займуть голгафрінчани.
— Саме так. Отож ти розумієш, що це означає.
— Що?
— Відкрий очі, — порадив Форд Префект.
Артур озирнувся навколо себе.
— Планета потрапила в біду, — сказав він.
Форд глибоко замислився.
— І все-таки з цього щось повинно вийти, — нарешті сказав він, — адже Марвін сказав, що у хвилях, які випромінює твій мозок, він бачив зашифроване запитання.
— Але ж...
— Можливо, помилкове або просто перекручене. Воно може стати для нас розгадкою, якщо б нам вдалося його з'ясувати. Однак я не бачу такої можливості.
Вони якийсь час сиділи, повісивши носа. Артур смикав травинки, але зрештою, дійшов висновку, що не може глибоко зосередитися на цій справі.
Трава не могла допомогти йому нічим, дерева теж нічого не могли підказати, хвилеподібні пагорби котилися у далечінь, а майбутнє здавалося тунелем, який доведеться долати на чотирьох.
Форд побавився своїм Субефірним сенсоматиком. Той мовчав. Він зітхнув і відклав його.
Артур підняв із землі камінь з його саморобного набору для гри у скребл. Це була літера Н. Він зітхнув і поставив її у квадрат. Поруч уже стояла літера О. Разом НО. Поруч з ними він поклав ще кілька літер. Трапилося так, що це були Г, І та В. Як це не дивно, але слово, у яке вони склалися, повністю відображало його теперішнє ставлення до ситуації. Якийсь час він не зводив зі слова очей.
Адже він підібрав літери не навмисно. Поволі його мозок набирав обертів.
— Форде, — несподівано озвався він, — послухай, якщо це Запитання записане в хвилях, які випромінює мій мозок, але я цього не усвідомлюю, то, може, воно таїться десь у підсвідомості?
— Гадаю, що так.
— Повинен же існувати якийсь спосіб, щоб витягнути його на поверхню!
— Ти гадаєш?
— Так, впроваджуючи елемент випадковості, на який накладається інформація з підсвідомості.
— Як ти це уявляєш собі?
— Скажімо, можна вибирати літери наосліп з торбинки.
Форд підхопився на ноги.
— Геніально! — вигукнув він, витягнув з ранця рушник і, зав'язавши кілька вузликів, перетворив його на торбинку.
— Чисте божевілля, — сказав він, — абсолютне безглуздя. Але ми спробуємо, бо це геніальне безглуздя. Ну, давай, берися до роботи.
Сонце шанобливо сховалося за хмару. На землю впало кілька сумних крапель дощу.
Вони зібрали докупи усі літери і вкинули їх до торбини. Потім старанно перемішали.
— Гаразд, — скомандував Форд, — а тепер заплющуй очі і діставай по одній. Ну ж бо, швидше.
Артур заплющив очі і просунув руку у імпровізовану торбинку, наповнену камінцями з нашкрябаними на них літерами. Він поворушив їх пальцями, два з них витягнув і передав Фордові. Той поклав їх перед собою на землю.
— Щ, — оголосив Форд, — літери Щ і О... Що!
Він заморгав.
— Мені здається, виходить! — сказав він.
Артур дістав ще три.
— О, Т, Р... ОТР. А може, й не виходить нічого, — розчаровано сказав Форд.
— Ось тобі ще три.
— И, М, А... ОТРИМА... Боюся, що це не тримається купи.
Артур дістав з торбинки ще три камінці. Форд прилаштував їх також.
— Є, М, О, отримаємо... Отримаємо! — радісно заволав Форд. — Виходить.
Важко повірити, але все-таки виходить!
— Ось ще! — Артур став гарячково один за одним добувати камінці.
— Я, К, Щ, О, — вслух називав літери Форд, — П, О, М, Н, О, Ж, И, Т, И... що отримаємо, якщо помножити... Ш, І, С, Т, Ь... шість... Н, А... на... шість на... Що отримаємо, якщо помножити шість на... Д, Е, В, Я, Т, Ь... шість на дев'ять... — він замовк. — Ну ж бо, далі.
— Це все, — відповів Артур, — це все, що було.
Він був у замішанні.
Він знову заглянув до зав'язаного вузлика, але там більше не залишилося літер.
— Хочеш сказати, що це й усе? — запитав Форд.
— Виглядає на те,
— Шість на дев'ять. Сорок два.
— Авжеж. Це все, що було.
РОЗДІЛ 34
Сонце вийшло з-за хмар і усміхнулося до них. Заспівала пташка. Теплий вітрець подув між деревами і захитав голівками квітів, розносячи їхні пахощі, над головами продзижчала комаха. Вона летіла робити те, що зазвичай роблять комахи пополудні. Між деревами почулися голоси, а через кілька секунд з гущавини вийшли дві дівчини, які зупинилися як укопані, помітивши Форда Префекта і Артура Дента, які, здавалося, качаються по землі від болю, але насправді корчилися від беззвучного сміху.
— Ні, не йдіть, зачекайте, — Фордові вдалося промовити між приступами сміху. — Зараз ми будемо до ваших послуг.
— Що сталося? — запитала одна з дівчат.
Вона була вища і стрункіша, ніж її приятелька. На планеті Голгафрінчам вона була молодшим працівником відділу кадрів, але їй не дуже подобалася ця робота.
Форд взяв себе в руки.
— Вибачте, — сказав він, — і привіт. Ми тут з товаришем розмірковували про сенс життя. Досить-таки легковажна справа. — А, це ви, — впізнала його дівчина, — сьогодні пополудні ви таку виставу влаштували. Спочатку було навіть весело, але потім ви трохи переперчили.
— Справді? Зрештою, так усе було.
— І чому так повелися? — запитала друга дівчина. Вона була нижчого зросту з кругленьким личком. На планеті Голгафрінчам вона працювала керівником художнього відділу у невеликій рекламній компанії. Хоча тут доводилося миритися з нестатками, але щовечора вона дуже міцно засинала з почуттям вдячності за те, що, прокинувшись уранці, вона може зіткнутися з чим завгодно, але тільки не ще з однією сотнею обридлих фотографій з тюбиками зубної пасти на них.