Чотири постаті у кріслах скинулися від несподіванки і одночасно випросталися. Поволі вони повернули голови, хоча то був скоріше інстинктивний порух, бо на їхніх обличчях було написано, що оглядаються вони дуже неохоче.
— Ну ж бо хто потурбував мене в цю пору? — промовила невисока згорблена та худюща постать з-поміж пагонів папороті у протилежному кутку.
Його дві маленькі голови, вкриті поріділим волоссям, здавалися такими древніми, що складалося враження, що у них ще зберігаються неясні згадки з часу народження самих галактик. Одну з голів зморило сном, а друга пильно придивлялася до четвірки. Якщо і справді ці очі вже не були такими, як колись, то за життя вони могли розрізати поглядом найтвердіші алмази — і не інакше.
Якусь хвилю Зафод не міг видобути з себе ані слова. Потім він особливим чином двічі кивнув головами, що на Бетельгейзе вважається жестом поваги до старших у сім'ї.
— А... е... привіт, дідусю... — несміливо привітався він.
Невисока стареча постать наблизилася до них. Новоприбулий вивчав їх у тьмяному освітленні. Він простягнув руку і вказав кістлявим пальцем на свого праправнука.
— Ага, — вигукнув він, — Зафод Бібльброкс.
Останній пагін на нашому славетному і достойному фамільному дереві. Зафод Бібльброкс Ніякий.
— Перший.
— Ніякий, — відрізав старий.
Зафодові цей голос був украй неприємний. Чуючи його, йому завжди здавалося, що то шкребуть кігтями по дошці або скоріше по його душі.
Він зайорзав у кріслі.
— Ну, знаєш, — промимрив він, — е... послухай, мені справді дуже шкода, що так сталося з квітами. Я збирався надіслати їх вчасно, але ж ти знаєш, що у крамниці якраз закінчилися вінки і...
— Ти забув! — відрубав Зафод Бібльброкс Четвертий.
— Ну, добре...
— Бачите, він надто зайнятий. Ніколи подбати про інших. Живі завжди поводяться однаково.
— Залишилося дві хвилини, Зафоде, — перелякано прошепотів Форд.
Зафод нервово здригнувся.
— Правда твоя, але я справді збирався замовити квіти, — сказав він. — А ще я обов'язково напишу листа прабабусі, як тільки ми виберемося з цього...
— Так, так, твоя прабабуся, — сама до себе замислено промовила кістлява постать.
— Еге ж, — підхопив Зафод, — гм, як там вона? Знаєш, що? Я напишу їй якось листа. Однак спершу нам треба...
— Ми з твоєю покійною прабабусею маємося добре, — проскрипів Зафод Бібльброкс Четвертий.
— Ах. О!
— Але ми до краю розчаровані тобою, молодий Зафоде...
— Та годі вже, що ж... — Зафод відчув, як його залишають сили і він більше не може провадити цю розмову, а гарячий подих Форда у нього над вухом нагадав про швидкоплинні секунди, яких залишалося все менше і менше. Шум і двигтіння страшенно посилилися. Навіть у напівтемряві він побачив, як побіліли і непорушно застигли обличчя Тріліан і Артура.
— Послухайте-но, дідусю.
— Ми слідкуємо за тим, що з тобою коїться, і втрачаємо всіляку надію...
— Усе це так, але саме зараз, як ти бачиш...
— Краще було б сказати, ми все більше зневажаємо тебе.
— Чи не міг би ти вислухати мене, бо...
— Мене найбільше цікавить, чи розумієш ти, що ти робиш зі своїм життям?
— Зараз мене атакує вогонська флотилія! — вигукнув Зафод.
То було перебільшенням, але наразі залишалася тільки одна можливість змінити тему розмови.
— Це мене аж ніяк не дивує, — стенула плечима скарлючена стареча постать.
— Але біда в тім, що це відбувається саме зараз, ти ж бачиш, — палко наполягав Зафод. , Предок-привид кивнув, узяв до рук чашку, яку приніс Артур Дент, і став роздивлятися її.
— Е... дідусю...
— Чи відомо тобі, — перебив його привид, наче пришпиливши Зафода своїм суворим поглядом, — що зараз помічається невеличке відхилення орбіти Бетельгейзе V?
Зафод про це нічого не знав та й ніколи було зосереджуватися на цій інформації: навколо це гримотіння, ось-ось настане кінець усьому і таке інше.
— Ні, не знаю... але ж послухай, — він зробив ще одну спробу.
— Так знай, що це я перевертаюся у своїй домовині! — гаркнув предок.
Він гримнув чашкою по столу і навів майже прозорий кістлявий палець на Зафода.
— І у цьому винуватий ти! — проскрипів він.
— Одна хвилина і тридцять секунд, — пробурмотів Форд, вхопившись руками за голову.
— Ей, послухай-но, дідусю, чи не зміг би ти дійсно допомогти, бо...
— Допомогти? — вигукнув старий здивовано, наче його попрохали покуштувати пацюка.
— Еге ж, допомогти, і краще зараз, бо інакше...
— Допомогти! — повторив старий, наче йогр попрохали покуштувати пацюка, запеченого у тісті з картоплею у фритюрі по-французьки. У нього очі на лоба полізли. — Ти волочишся Галактикою зі своїми... — предок зневажливо махнув рукою, — ганьбишся з цими так званими друзями, тобі ніколи покласти на мою могилу квіти, хоча й пластикові цілком підійшли б, особливо від тебе. Так ні ж. Він надто зайнятий. Надто сучасний. Він великий скептик. Доти, доки несподівано не опиняється у халепі і ні з того ні з сього згадує про астральний світ!
Він похитав головою. Обережно, щоб не потурбувати сну другої голови, яка вже почала ворушитися.
— Ну, я не знаю, що тобі сказати, молодий Зафоде, — вів він далі, — мені треба усе гаразд обміркувати.
— Одна хвилина і десять секунд, — впівголоса вимовив Форд.
Зафод Бібльброкс Четвертий здивовано поглянув на нього.
— Чому цей чоловік постійно називає якісь цифри? — запитав він.
— Ці цифри, — коротко пояснив Зафод,— це час, скільки нам залишилося жити.
— Ось воно що, — сказав прапрадід і щось пробурмотів сам до себе. — Ну, мене це, звичайно, не стосується, — сказав він і неквапно почвалав вглиб слабо освітленої кімнати, роздивляючись навколо, чи не знайдеться тут, бува, чого цікавого.
Зафод відчував, що ось-ось зійде з глузду. Йому хотілося схопитися з місця і одним махом покінчити з цим усім.
— Прадідусю, — сказав він, — але ж нас це стосується безпосередньо!
Ми ще живі, але невдовзі можемо загинути.
— Теж непогано.
— Що?
— Кому потрібне твоє життя? Коли я думаю про нього, то на гадку неминуче мені приходить тільки одна фраза — "п'яте колесо до воза".
— Але ж, чоловіче добрий, я був президентом Галактики!
— То й що, — гмукнув предок. — Хіба це достойне заняття для вихідця з роду Бібльброксів?