Стіни кабіни, яка ходила під ногами, теж були чорні, чорною була і стеля, сидіння — які тільки віддалено нагадували крісла, оскільки вважалося, що єдина важлива подорож, для якої збудували цей корабель, відбудеться без команди на борту — теж чорні, чорними були також панель управління, прилади, маленькі гвинтики, якими вони кріпилися, тоненький стьобаний нейлоновий килимок. А коли вони підняли кутик килимка, то виявилося, що його м'яка підкладка теж чорна.
— Можливо, очі у того, хто його проектував, реагують на світлові хвилі іншої довжини, — висунула припущення Тріліан.
— Або йому бракувало уяви, — промимрив Артур.
— А може, він був у дуже поганому гуморі, — сказав Марвін.
А насправді, хоча про це вони і не здогадувалися, таке оформлення вибрали з поваги до сумного, жалюгідного стану змученого податками власника.
Корабель захитався аж надто неприємно.
— Обережніше, — попрохав Артур, — у мене від цієї хитавиці починається космічна хвороба.
— Краще сказати, часова хвороба, — сказав Форд. — Зараз ми стрімко повертаємося назад у часі.
— Дякую, — сказав Артур, — тепер мене дійсно виверне.
— Ну ж бо, — підбадьорив його Зафод, — тут не завадить трохи свіжих кольорів.
— Наскільки я розумію, це вишукана післяобідня розмова? — гостро відповів Артур.
Зафод полишив ручки управління на Форда і підскочив до Артура.
— Слухай, землянине, — обурено сказав він, — у тебе вже є завдання, чи не так? Відшукати запитання до Одвічної Відповіді. Правильно я кажу?
— Та невже? — здивувався Артур. — Я гадав, що ми вже облишили цю ідею.
— Хто завгодно, тільки не я, хлопче. Як сказали мені, воно коштує купу грошей, якщо знати, хто готовий заплатити. І воно зберігається десь у цій твоїй голові.
— Так, але...
— Але помовч! Ти тільки подумай. Сенс Життя! Як тільки ми матимемо його в своїх руках, нам за нього віддадуть цілу Галактику, і це варто зусиль. Мені зовсім не начхати на це.
Артур глибоко вдихнув. Ентузіазму він не відчував.
— Гаразд, — сказав він, — але з чого почати? Звідкіля мені знати? Кажуть, що Одвічна Відповідь, чи як там її називають, сорок два. То як мені здогадатися, яким було Запитання? Воно може звучати як завгодно. Скажімо, скільки буде шість помножити на сім?
Зафод стрепенувся і зупинив на ньому напружений погляд. Потім його очі збуджено заблищали.
— Сорок два! — радісно скрикнув він.
Артур витер долонею чоло.
— Саме так, — терпляче відповів він, — я знаю.
Зафод похнюпився.
— Я просто кажу, що запитання може звучати як завгодно, — сказав Артур, — і зовсім не розумію, чому я повинен його знати.
— А тому, — зашипів Зафод, — що ти був на місці подій, коли планета перетворилася на великий феєрверк.
— На Землі у нас є дещо... — почав Артур.
— Було, — виправив його Зафод.
— ... що називається тактовністю. Втім, Бог з нею. Зрозумій, я просто не знаю.
— Я знаю, — сказав Марвін.
Його слова луною відбилися від стін.
Форд відірвався від панелі управління, з якою він все ще борюкався у заздалегідь програному поєдинку.
— Не втручайся, Марвіне, — сказав він. — Залиш це для живих організмів.
— Воно закарбоване в електромагнітних хвилях, які випромінює мозок землянина, — продовжував Марвін, — але я сумніваюся, що вам буде дуже цікаво дізнатися.
— Ти хочеш сказати, — мовив Артур, — ти хочеш сказати, що бачиш, що робиться у мене в голові?
— Так, — відповів Марвін.
Артур ошелешено подивився на нього.
— Ну, і?..
— Мене дивує, як вам вдається прожити з такими малими мізками.
— Ех, — скрикнув Артур, — це ж образливо.
— Так, — підтвердив Марвін.
— Ет, не звертай на нього уваги, — сказав Зафод, — він тільки дражниться.
— Дражнюся? — перепитав Марвін, покрутивши головою, що мало б означати подив. — Навіщо мені дражнитися? Життя все одно кепська штука. І нема потреби ще щось вигадувати, аби його ускладнити.
— Марвіне, — вимовила Тріліан приязним і щирим тоном, яким тільки вона одна могла розмовляти з цим химерним створінням, — якщо тобі усе було відомо заздалегідь, то чому ти нічого нам не сказав?
Голова Марвіна повернулася у її бік.
— Ви ж не запитували, — простодушно відповів він.
— Гаразд, у такому випадку ми запитуємо тебе зараз, залізяко, — сказав Форд, зупинившись перед Марвіном.
У цю мить кораблем несподівано перестало хитати і трусити, завивання двигуна перейшли в тихеньке гудіння.
— Агов, Форде, — зрадів Зафод, — це непогано. Тобі вдалося розібратися в управлінні цим кораблем?
— Ні, — відповів Форд, — я просто залишив у спокої панель управління.
Гадаю, нам краще спокійно чекати, куди прилетить цей корабель, а потім швиденько накивати п'ятами.
— Авжеж, правильно, — погодився Зафод.
— Я ж казав, що вам це нецікаво, — промимрив сам до себе Марвін, вмостився у кутку рубки і вимкнувся.
— Біда в тім, — сказав Форд, — що єдиний прилад на кораблі, показники якого можна зрозуміти, трохи мене непокоїть. Якщо це те, що я думаю, і якщо він показує саме те, що я думаю, то ми опинилися уже надто далеко у минулому. Приблизно два мільйони років до нашого власного часу.
Зафод стенув плечима.
— Час — це дурниця, — сказав він.
— А мене, однак, цікавить, кому належить цей корабель, — сказав Артур.
— Мені, — відповів Зафод.
— Ні. Мене цікавить, кому він належить насправді.
— Мені. Кому ж іще, — наполягав Зафод. — Послухай, приватна власність — це свого роду крадіжка, так? Таким чином вкрадене — це приватна власність, правда ж?
— Краще скажи це зорельотові, — сказав Артур.
Зафод підійшов до панелі управління.
— Увага, — сказав він, грюкнувши по панелі, — це говорить новий власник корабля...
Більше він не вимовив ані слова. Одразу відбулося кілька змін.
Корабель закінчив мандрівку в часі і вигулькнув у реальному просторі.
Запрацювали усі прилади на панелі управління, які мовчали протягом подорожі у часі.
Великий оглядовий екран над панеллю управління блимнув і прокинувся до життя — на ньому з'явилося зображення зоряного неба і великого гарячого сонця прямо у них по курсу.
Втім, жодне з зазначених явищ не було винувате в тому, що у цю ж мить Зафода щось підняло і кинуло на задню стіну кабіни. Інших теж.
Їх знову підхопило на ноги громоподібне ревіння, яке раптово пролунало з гучномовців навколо оглядового екрана.