— Яке освітлення!.. — вигукнула Тріліан.
— Які столи... — чудувався Артур.
— А одяг!.. — вторила йому Тріліан.
Офіціантові вони видалися гуртом судових виконавців на відпочинку.
— Ресторан на краю Всесвіту дуже популярний, — сказав Зафод, пробираючись на непевних ногах посеред нагромадження столиків, деякі з яких були виготовлені з мармуру, деякі з дорогого ультрачервоного дерева, ще інші з платини, і за кожним з них сиділа група екзотичних істот, які перебалакувалися і розглядали меню.
— Люди одягаються у свій найкращий одяг, перш ніж рушати сюди, — продовжував Зафод. — Для них це свого роду подія.
Столики розташовувалися великим колом, а посередині височіла центральна естрада, на якій невеличкий оркестрик награвав легеньку музику. На думку Артура, тут було не менш тисячі столиків. Між ними тут і там росли пальми, жебоніли водограї, височіли гротескні скульптури — коротше кажучи, усі атрибути ресторанів, на які не шкодують витратити стільки грошей, скільки потрібно, щоб склалося враження, що тут не заощаджували ні на чому. Артур покрутив головою туди-сюди, майже сподіваючись, що побачить, як кіношники знімають рекламну стрічку для однієї з американських компаній.
Зафод підморгнув Фордові, той підморгнув Зафодові.
— Краса! — вигукнув Зафод.
— Ще б пак, — підтвердив Форд.
— Знаєш, мій прадідусь напевно щось звелів комп'ютерові, — сказав Зафод. — Я попросив його посприяти, щоб ми вирушили до найближчого місця, де можна перекусити, а він послав нас аж на край Всесвіту. Нагадаєш мені колись, щоб я йому подякував.
Він помовчав.
— Ти ба, поглянь, тут зібралися усі-усі. Усі, хто були кимсь.
— Чому були? — не зрозумів Артур.
— Бо наприкінці існування Всесвіту доводиться частенько вживати минулий час, — пояснив Зафод. — Адже все давно відбувалося. Привіт, хлопці, — вигукнув він у бік гігантських ігуаноподібних істот за сусіднім столиком, — як вам велося?
— Це Зафод Бібльброкс? — запитала одна ігуана у іншої.
— Гадаю, що так, — відповіла та.
— Ти ба, це ж така дивовижа, — сказала перша ігуана.
— Дивна штука життя, — сказала друга.
— Воно таке, яким ти його робиш, — сказала перша і вони знову замовкли.
Вони чекали, коли розпочнеться найбільше шоу у Всесвіті.
— Гей, Зафоде, — покликав Форд, намагаючись схопити того за руку, але промахнувся — йому завадила третя випита чарка Пангалактичного полоскального полиску.
Він хитався і показував кудись пальцем.
— Он там сидить мій давній приятель, — сказав він. — Хотблек Дезіато! Бачите он того чолов'ягу за столом із платини у костюмі такого ж кольору?
Зафод спробував прослідкувати за пальцем Форда, але його тільки занудило. Нарешті він побачив його.
— А, отой, — байдуже сказав він, але через хвилю прийшло просвітлення. — Егей, — вигукнув, — та він чи не сотворив колись чого грандіозного! Щось таке, чого ще не бувало. Щоправда, мені він таки не рівня.
— А хто це такий? — запитала Тріліан.
— Хотблек Дезіато! — сказав спантеличений Зафод. — Ти хіба не знаєш?
Невже ніколи не чула про "Небезпечну зону"?
— Ні, — відповіла Тріліан, яка й справді нічого про неї не чула.
— Це найбільша, — втрутився Форд, — найоглушливіша...
— ...найбагатша, — підказав Зафод.
— ...рок-група в історії... — він став шукати відповідного слова.
— ...в усій історії, — підказав Зафод.
— Ні, таки не чула, — сказала Тріліан.
— На тобі маєш, — сказав Зафод. — Всесвіт ось-ось припинить своє існування, а ти ще й не жила. Ти стільки всього пропустила.
Він провів її до столика, де вже втомився чекати на них офіціант. Артур подався за ними. Він чувся розгубленим і самотнім.
Форд пробирався через зал, щоб відновити старе знайомство.
— Гей, привіт, Хотблеку, — вигукнув він, — як справи? Знаменито, що я знову зустрівся з тобою, друзяко! Як живеш-маєшся? Ти виглядаєш чудово, але ж ти й розповнів і вигляд у тебе нездоровий. Чудово. — Він поплескав того по плечі і трохи здивувався, коли це не викликало жодної реакції.
Пангалактичний полоскальний полиск, який шугав у нього в крові, додав йому наполегливості.
— Пам'ятаєш давні часи? — сказав він. — Пам'ятаєш, як ми тусувалися?
Бістро "Нелегал", чи пам'ятаєш? А універмаг "Вузька горлянка", "Жаходром питворама"? Хороші деньки були, правда?
Хотблек Дезіато не став висловлювати своєї точки зору про те, чи справді це були хороші деньки. Але Форд не здавався.
— А коли у нас кишки марш грали, ми прикидалися державними інспекторами охорони здоров'я. Ти пам'ятаєш? І усюди конфісковували їжу і питво? Поки не отруїлися чимось. О, а ті ночі, коли ми з вечора до ранку розмовляли і випивали у просякнутих різними запахами кімнатах над кафе "Лу" у Гретхен-Таун, штат Нью-Вифлеєм, а ти сидів у сусідній кімнаті з гітарою в руках і усе намагався писати нові пісні, а у нас вони викликали відразу. А ти ще казав, що тобі на нас начхати, а ми говорили, що нам не начхати, бо вони нам дуже не подобалися. — Очі Форда зволожилися.
— І ще ти казав, що не хочеш стати рок-зіркою, — продовжував він, поринувши у ностальгічні спомини, — бо ти зневажав ту зоряну систему. А ми — Хадра, Суліджо і я — казали, що на нашу думку у тебе немає вибору. І ким ти став? Зараз ти сам купуєш зоряні системи!
Він обернувся і спробував привернути увагу тих, хто сиділи за сусідніми столиками.
— Перед вами, — сказав він, — сидить людина, яка купує зоряні системи!
Хотблек Дезіато навіть не спробував ні підтвердити, ні заперечити цей факт, і тимчасова аудиторія одразу втратила будь-який інтерес.
— Мені здається, що хтось із нас впився, — промимрила в чарку темно-червона кущоподібна істота.
Форд хитнувся і важко опустився на стілець навпроти Хотблека Дезіато:
— Як же називалася програма, яку ти виконував? — сказав він, даремно хапаючись за пляшку, аби втримати рівновагу.
Зрештою він перекинув її — так сталося, що над чаркою. Аби не марнувати такого щасливого збігу, він одним ковтком спорожнив чарку.
— Це справді грандіозна програма, — продовжував він, — як це там? Парам! парам! парарам! Чи щось таке, а коли вистава на сцені закінчується, космічний корабель врізається в сонце, і це все придумав ти!
Форд ударив кулаком у долоню для наочної ілюстрації. Він знову перехилив пляшку.