Євген ВЕЛТИСТОВ
РЕССІ — НЕВЛОВИМИЙ ДРУГ
Фантастична повість
Маленький європейський аеропорт Теймер славився своєю акуратністю.
Через кілька хвилин після посадки пасажири ввійшли у приміщення вокзалу. На довгій стойці були розміщені че-модани: овальні й квадратні, розмережені орнаментом і обліплені ярликами, плетені й суцільні. Носильники доставляли їх до машин. Чемодан, схожий на футляр контрабаса, дбайливо повантажили в найновіший "шел". Хазяїн розплатився з носильниками і, зсунувши на маківку капелюх, помчав на великій швидкості.
Ніхто з пасажирів не помітив, як картата сумка, що стояла поміж чемоданами, зісковзнула зі стойки й злетіла в повітря.
І тільки коли пролунав вражений вигук: "Що таке? Це моя сумка!" — всі, хто був у залі, підвели голови й побачили картату сумку, що дивним чином прямувала до відчинених дверей. Услід за сумкою носильники, пасажири, службовці висипали на привокзальну площу й переконались у дивовижній здатності звичайної дорожньої сумки, в якій можуть уміститися лише одна пара білизни й термос. Сумка летіла над дахами Теймера, набираючи висоти.
— Що за жарти! — хрипів старий чоловік, стукаючи палицею об камінь. — Прошу повернути мою сумку! Ось квитанція!
— Невелике непорозуміння. Зараз з'ясуємо. Все владнається.
Розгублений черговий одвів пасажира до службової кімнати. Такий неймовірний випадок, і саме під час його зміни!.. Але пропажа є пропажа, і без поліції не обійтися.
Вертоліт поліцейської служби злетів через десять хвилин (поліцейський інспектор докладно розпитав чергового аеровокзалу про всі подробиці пригоди). У блакитному небі вертоліт скидався на чудернацького жовтого метелика. З металевим тріском поліцейська "лимонниця" пронеслась над вулицею, де було помічено літаючий предмет, і повисла над річкою, що огинала стару частину міста. Пелехата темно-зелена гора з дорогими особняками височіла над річкою; скло, метал, полірований камінь відбивали сонячні промені. Вертолітник, мружачись, дивився, як автомобілі перетинали річку двома мостами, піднімалися на гору з різних боків. І, оскільки літати над зоною відпочинку можна було лише у разі гострої потреби, черговий поліцейський вирішив обминути гору біля нового, висячого, мосту, не заглиблюючись надто далеко.
Через кілька хвилин поліцейський із задоволенням почув по радіо, що саме над цією дорогою постовий-регулювальник бачив, як летів картатий предмет. Тепер пильне око вертолітника ковзало по дахах дач, помічало дорогі автомобілі, досліджувало хвилясту зелень.
Чорний "шел" гальмує біля воріт. За ними — двоповерхові будинки, велетенські шапки платанів, посаджених років триста тому. Стоп! Далі для вертольота заборонена зона, тільки сам "шел" може перетнути невидимий кордон. Автомобіль належить панові Манфреду фон Кругу — почесному докторові, потомственому барону, відомому винахідникові. Як і земля, на якій міцно стоять платани, й будівлі лабораторій, і саме небо над ними.
Жодний хлопчак не наважиться перелізти через низький бетонний мур, хоч таблички про заборону на огорожі немає. Взагалі немає ніяких офіційних написів, крім скромної емальованої дощечки: "Робітники та службовці не потрібні". Туристи, які приїжджають фотографуватися біля воріт лабораторії фон Круга, бувають розчаровані, побачивши бетонний мур. Проте згодом, показуючи знімки знайомим, з гордістю розповідають про скромність ученого. І ці фотографії викликають значно більшу цікавість, ніж костьол п'ятнадцятого століття, картинна галерея чи інші визначні пам'ятки стародавнього Теймера. Манфред фон Круг! Виявляється, от де він працює: у затінених зеленню котеджах здійснюються світові відкриття...
Вертоліт розвернувся і полетів оглядати гору з іншого боку.
На безлюдну платанову алею, в густу траву, впала згори картата сумка. Пролунав тріск. Із сумки вискочив чорний, зарослий до самого носа пес. Він обтріпнувся, як роблять усі собаки, коли неприємності всі позаду, потім кинувся бігти по алеї, де щойно проїхав "шел" з вантажем у багажнику. Біг пес незграбно, але швидко й люто, відштовхуючись від асфальту короткими, кривими, міцними лапами.
По стрибках, по незвичайній кошлатій шерсті, по вухах, які махали, наче прапори, безпомилково можна було визначити, що це тер'єр. І, певно, тер'єр особливої породи, виняткової живучості, коли знайшов він у собі сили після такого карколомного й тривалого польоту, польоту "наосліп" — у темній, закритій на "блискавку" дорожній сумці — кинутися по слідах "шела". Того "шела", якого він переслідував від самого аеровокзалу.
Поліцейський після обльоту склав службовий рапорт на кілька рядків. Інспектор написав на рапорті висновок:
"Обставини не з'ясовано. Сумку не знайдено. Збитки пасажирові відшкодовані авіакомпанією. Претензій немає".
Чоловік, який привіз чемодан-контрабас, узяв свою ношу й, переступаючи через один східець, піднявся широкими металевими сходами на третій поверх, особняка.
Звали його Мік Уррі. За сорок років служби він змінив безліч професій: був борцем, сторожем, торгівцем, найманим солдатом, шофером, поліцейським, боксером. В одній з африканських експедицій, куди Уррі занесла доля ловця рідкісних звірів, він зустрівся з професором Кругом і перейшов до нього на службу. Цю роботу Мік Уррі вважав для себе щасливою: за кілька років він став першим помічником знаменитого барона фон Круга. Певна річ, не в наукових справах — тут професор довіряв тільки собі, — в усіх інших. Уррі був головним адміністратором. І хоч квадратно-непроникне обличчя головного адміністратора звичайно не виражало почуттів, співробітники навчилися відгадувати, в якому він буває настрої. Ті, хто бачив, як Уррі вів професорський "шел", звісно, розуміли, що адміністратор почуває себе значною особою.
"Уррі не знає вчених формул, але що б ви робили без Уррі! — філософствував головний адміністратор, заносячи чемодан до кімнати. — В цій коробці одна залізна штука, яка, наскільки мені здається, коштує більше, ніж усі ваші ідеї. Мік Уррі своїми руками роздобув геніальне відкриття. Для пана професора. Для всієї вашої науки". — Розмірковуючи так, Мік Уррі, як завжди, не дуже шанобливо звертався до своїх учених колег.