Пізно вночі, перевертаючись у ліжку, Кость меланхолійно шепотів:
Що б то мало означати,
Що душа моя сумна?
Потім дістав з кишені штанів папірець, старанно розгладив його і довго розглядав руду баядерку. Йому здавалося, що це не цукеркова обгортка, а портрет самої незнайомки.
Обережно, щоб не зім'яти, він поклав папірець під подушку і, щасливо всміхаючись, заснув.
На другий день Кость знову був у сквері. І ще раз був. І ще… Незнайомка завжди ніби ждала його. А він, просумувавши на лаві цілий вечір, ішов додому, так і не наважуючись заговорити з нею.
Уроками він зовсім перестав цікавитися, писав вірші або мріяв. Навіть до Гейне охолов.
Шкідці сперечалися, розходилися, заводили нові любовні інтрижки, а чудний Костин роман, здавалося, ще тільки починав розгортатися.
♦
Костя увійшов у сквер. Сів на своє місце проти Лорелеї і, розгорнувши про людське око книжку, став досить сміливо позирати на незнайомку.
Він уже звик до неї. Сьогодні він твердо вирішив заговорити з нею, і тоді… Але навіщо зазирати в майбутнє?
Кость згорнув книжку і рішуче підвівся. Він уже ступив крок до Лорелеї, в думці готуючи фразу, яка відразу б одкрила їй його наміри. Він не хуліган і не збирається завдати їй якоїсь кривди…
Але нараз Кость спинився.
Широкоплечий хлопець у смугастій майці, похитуючись, підійшов до незнайомки…
— Ну, цяця! — почув Кость грубий оклик, за яким ішла довга й вигадлива лайка.
Кость похолов. Він чув, як тихо скрикнула Лорелея. Він уже ясно чув грубу сварку, глухий голос хлопця й вигуки незнайомки, причому голос незнайомки виявився не таким сріблястим, яким його уявляв Кость.
Кость іще не знав, то робити, і стояв нерішуче, коли раптом хлопець, вилаявшись, замахнувся на незнайомку.
— А-а-а! Вбивають! — закричала дівчина.
— Стій! — нагорлав Кость, стрибнувши до хлопця і хапаючи його на руку. — Ні з місця!
Хлопець відступив на крок, намагаючись вирватись, але Кость тримав його і, підвищуючи голос, кричав:
— Як ти смієш! Негідник!
Зібрався натовп цікавих. Хлопець злякано озирався на всі боки. Кость, тріумфуючи, повернувся до Лорелеї.
— Не бійтеся! — сказав він, але тут же голос його осікся. Пойнятий німим жахом, Кость відступив. Він уперше побачив близько Лорелею, про яку палко мріяв довгими безсонними ночами. Але що це за Лорелея! На нього глянуло тупе червоне обличчя, порите віспою і оточене рудим розкуйовдженим волоссям. На додаток до всього від цієї особи добре тхнуло спиртом.
Кость стояв закляклий, не маючи сили видавити ані слова, а навколо неспокійно запитували:
— Що? Що трапилося?
— Та от, — казав, отямившись, хлопець, — я з бабою стою тихенько, розмовляю, а він битися лізе…
— Неправда, громадяни, — нарешті вимовив Кость.
— Як неправда? — раптом заверещала Лорелея і, пригорнувшись до хлопця, закричала, показуючи на Костя: — Він, хулюган чорномазий. Ми розмовляли, а він…
— За це морду б'ють, — сказав хтось.
— Я заступитися хотів, — викрикнув Кость.
— Ось я тобі покажу, як заступатися! — гаркнув, посміливішавши, хлопець, наступаючи на Костю. — Я тобі дам, понт паршивий!
— І правильно буде, — підтакнув знову хтось. — Учити таких…
Кость безпорадно озирнувся і, побачивши загрозливі обличчя, попрямував до виходу.
— Давай, давай! — кричали навздогін. — Поспішай!
Кость не кваплячись, похнюплений плентав додому…
♦
Кілька днів Янкель думав про Тоню, і чим далі, тим певніший він став: Кость має слушність.
"Треба піти", — вирішив він нарешті. До того ж і туга охопила. До смерті захотілося побачити чорнооку дівчину.
І Янкель пішов.
Розподільник містився недалеко від Шкіди, на Курляндській вулиці. Триповерхову будівлю оточував невеликий садок.
Перед хвірткою Янкель зупинився, відчуваючи, як завмирає серце. У дворі кілька дівчаток у сірих казенних сукнях грали в гилку.
"А може, її тут немає? Перевели кудись?" — подумав Янкель чи то тривожно, чи радісно і, штовхнувши хвіртку, ввійшов у сад.
— Ай, хлопець! — закричала одна дівчина. Вони кинули гру і стали, здалека роздивляючись його..
— Тобі чого? — крикнула друга, кирпата, войовничо розмахуючи гилкою.
Янкель передихнув і сказав:
— Мені потрібно Тоню, Тоню Марконі.
— Тосю? — разом вигукнули дівчатка й побігли до сходів, гукаючи: — Тосю, Тосю, виходь! До тебе піжончик.
Янкель стояв ні живий ні мертвий. В цю мить він уже каявся, що прийшов, і зрозумів, що почав безнадійну справу. Сторопівши, він глянув було на хвіртку, але знайомий голос прикував його до місця.
— Чого ви репетуєте? Як не соромно! — почув він й одразу впізнав голос Тоні. Дівчата замовкли й розступились. Янкель побачив її, дівчина виросла й змінилася. Тоня підходила до нього.
Ось вона зупинилась, оглянула Янкеля з голови до ніг, здивовано підвела брови. Вона не впізнала Гришка.
— Вам чого? — суворо спитала вона.
Янкель розгубився остаточно. Всі звернення, які він придумував дорогою, ніби від удару, вискочили з голови.
— Здрастуй, Тоню, — пробелькотів він. — Не впізнаєш?
Дівчина мить пильно дивилася на Янкеля, і раптом густий рум'янець залив її обличчя.
"Впізнала", — радісно подумав Янкель.
— Тоню! — заговорив він натхненно. — Тоню, а я ж не забув своєї клятви… Ти бачиш…
Тоня мовчала, тільки обличчя її дивно смикалось, здавалося, вона от-от розплачеться. Янкель затнувся на мить і збився…
— А ти… ти пам'ятаєш клятву? — зніяковівши, спитав він.
Тоня хвилинку помовчала, ніби роздумуючи, потім, хитнувши головою, тихо сказала:
— Ні, я нічого не пам'ятаю…
— Ну як же, — недовірливо протягнув Янкель. — А як по ночах розмовляли, не пам'ятаєш?
— Ні…
— А про тата свого, американця-винахідника, теж не…
Раптом Янкель замовк і злякано подивився на Тоню. Дівчина стояла бліда, кусаючи губи, і з ненавистю дивилася на нього. Здавалося, зараз вона закричить, затупотить, вилає його.
— Тосю! — покликав чийсь тонкий голос. — Відчини бібліотеку.
— Зараз! — крикнула Тоня, і, коли знову повернулась до Янкеля, її обличчя вже було спокійне.
— Слухайте, — сказала вона тихо. — Ідіть геть звідси.
— Іти? — спитав Янкель. — Звідси?
Усмішка ще блукала на його фізіономії, коли він приголомшено повторював:
— Отже, зовсім?.. Іти?