"За що ж я її тоді?" — з гіркотою думав Янкель, і ядуча образа на хлопців ятрила серце. Це ж через них він прогнав Тоню, а тепер вони самі робили те саме, і ніхто з них не сміявся.
Янкель ходив похмурий і мовчазний. Думи про Тоню не виходили з голови, йому з кожним днем дужче хотілося побачити її, піти до неї.
Одного разу Янкель відкрив свою таємницю Костю Фінкельштейну.
Кость вислухав його і, мружачи темні підсліпуваті очі, поважно сказав:
— По-моєму, тобі треба піти до неї.
— Ти гадаєш? — зрадів Янкель.
— Я гадаю, — сказав Кость.
♦
Настав вечір. Шкідці квапливо чистилися, прибиралися, чіпляли на груди жетони і один за одним бігли на вулицю, кожен до свого заповітного куточка.
Тільки Кость не поспішав. Він діставав з парти томик улюбленого Гейне, засовував у кишеню шматок хліба, що лишився від обіду, і йшов собі.
Костеві ще не довелось мучитися, ждучи кохану десь в умовному місці, біля аптеки або ларка тютюнтресту. Костине серце дрімало й безтурботно відстукувало секунди його життя.
Кость любив тільки Гейне і сквер біля мосту Калинкіна.
Скверик був маленький, бруднуватий, куций, обгороджений ріденькими залізними гратами, але Кості він чомусь подобався.
Кость щодня забирався сюди. Тут, осторонь гамірної вулиці, зручно вмостившися на лаві, він діставав окраєць хліба, розгортав томик віршів і заглиблювався в читання.
І тільки-но Кость перебігав очима перші рядки, як усе навколишнє миттю зникало кудись і перед ним, граючи яскравими барвами, поставав новий, небачений світ.
Кость піднімав голову і, дивлячись на Фонтанку, яка темніла за гратами огорожі, натхненно декламував:
Повітря свіже й прозоре,
І Рейну попільний плин;
В вечірньому сяйві гори
Звели гряду верховин…
Кость піднімав голову і в екстазі дивився, милувався сіренькою Фонтанкою, яка в його очах була вже не Фонтанка, а тихий широкий Рейн, що ліниво грає ізумрудними хвилями, за якими ввижаються обриси гір і…
Красуня на верховині
Одна сидить в самоті,
Вона в золотім одінні,
Розчісує коси золоті…[7]
Кость жадібно дивився вдалину, намагаючись розгледіти в тумані цю скелю, і шукав очима Лорелею, золотокудру та прекрасну. Шукав довго й уперто, затамувавши подих.
Але Лорелеї не було. На набережній було чути, як гуркочуть вози, лаються візники.
Тоді Кость сумно опускав голову, відчуваючи, як туга заповзає в серце, і знову читав. І знову загорявся, совався, починав голосно вигукувати фрази, перегортаючи сторінки пальцями, що тремтіли від збудження, і знову впивався очима в сіру туманну далину.
І раптом одного разу побачив Лорелею.
Вона йшла від мосту просто до скверика, де сидів Кость. Легкий вітерець куйовдив її пишне золотаве волосся, і воно спалахувало яскравими іскорками у світлі сонця, що вже хилилося на захід.
Правда, на Лорелеї була звичайна коротка спідниця й біленька блузка, але Кость нічого не бачив, окрім золотої корони на голові. Кость погано бачив і тому не міг навіть розгледіти її обличчя.
Він сидів нерухомо, засунувши в рот шматок хліба, і з завмиранням серця стежив за ясноволосою незнайомкою. Вона повільно пройшла до кінця скверу, так само повільно повернулась і сіла навпроти Костя, поклавши ногу на ногу.
Придушене зітхання вирвалося з Костевих грудей. Він безсило відкинувся на спинку лави і, витріщивши очі, все дивився на золотокудру дівчину.
Так, вихором проносилося в Костевому мозку, Лорелея! Саме такою він і уявляв її… Це чудове волосся, ця пишна корона, яка оточує прекрасне, величне лице…
Що лице прекрасне, Кость не сумнівався, хоча, примружившися, бачив перед собою тільки невиразну пляму.
Забувши про книгу, Кость сидів, не спускаючи очей з незнайомки, і слухав, як серце калатало в грудях. Кілька разів він з зусиллям відводив погляд, намагаючись зосередитися на віршах, але даремно. За хвилину він знову дивився на неї, а думки мчали бурхливим потоком, перескакуючи одна через одну.
— Що робити? — бурмотів збуджений Кость. — Як бути?
Він не може так піти. Він повинен підійти до неї і сказати…
"Що сказати?" — вдвадцяте з досадою запитував він себе.
Минуло півгодини, а Кость усе сидів, метав вогняні погляди на незнайомку і обдумував, як краще заговорити з нею.
— Лорелея, — шепотів він розчулено, — я йду до тебе, Лорелея…
Але Лорелея раптом підвелася, поправила сукню і поквапливо вийшла з скверу.
Відразу померкла радість. Стало сумно й холодно. У сквер ввалилася компанія п'яних, які співали на все горло:
На банані я сиджу,
Чум-чара-чура-ра…
Кость згорнув книжку, піднявся і сумно пошкандибав до виходу…
На другий день Кость був похмурий і неуважний. На уроках сидів задумливий, втупивши очі вдалину. Слухав неуважно, щось бурмотів собі під ніс, а на російській мові, коли дядя Дима спитав, який твір є найкращим у творчості Сейфулліної, Кость замріяно сказав:
— Лорелея.
— Лорелея? — перепитав дядя Дима.
Усі зареготали. Кость зніяковів.
— Я сказав "Віринея", — поправився він.
— Це він Гейне зачитався! — закричали хлопці.
Але тільки-но закінчились уроки, Кость ожив. Схопивши книжку, він перший вискочив з класу. Хлопці ще тільки почали чепуритись, а Кость уже йшов Старопетергофським проспектом.
От і міст. Кость добіг до скверу, неспокійно оглядаючи лави, і раптом радісно затремтів.
"Тут, — мало не закричав він, побачивши вогненну шапку волосся. — Вона прийшла, Лорелея прийшла!"
Він кинувся до скверу. Впавши на свою лаву, у мовчазному захопленні він втупив очі в Лорелею. Розчулювався, захоплювався, готовий був кричати від радості.
Прийшла! Вона помітила його. Яке чудове, безмовне побачення!
Та даремно переконував він себе підійти до незнайомки. Клята несміливість скувала всі члени.
Знову цілих півгодини просидів Кость. Уже стемніло, а він усе сидів, як приклеєний, мало не плачучи з досади.
І знову так само зненацька Лорелея підвелась і пішла до виходу.
Ще не знаючи, що робити, він схопився. Раптом щось біле випало з рук незнайомки. Хустка!
Серце Костя тьохнуло. Перед очима вихором пронеслися прекрасні сцени: пажі, рицарі, дами, упущена хустка…
Кость кинувся до жмутика, що білів на дорозі, швидко схопив його і розгорнув.
Це була обгортка від карамелі. На папірці танцювала руда жінка, і внизу було написано: "Баядерка".