Він розшукав чергового вихователя Олмикпона і слізно ублагав відпустити його на п'ять хвилин на вулицю. Сашкець, повагавшись, дав йому записку про звільнення. На розі Петергофського й проспекту Огородникова Льонька купив у газетяра за вісімнадцять тисяч карбованців свіжий помер "Красной газеты". Ще на вулиці, повертаючись у Шкіду, він разів п'ять розгортав газету й зазирав у "Поштову скриньку". І тут, як і в Куроччиному примірнику, чорним по білому було надруковано: "Олексію Пантелєєву…"
Льонька став героєм дня.
До вечора тривало паломництво хлопців з молодших відділень. Двері четвертого відділення раз у раз відчинялись, і кілька фізіономій несміливо зазирало в клас.
— Пантелей, покажи газетку, га? — благально канючили малюки. Льонька поблажливо всміхався, діставав із парти газету й давав усім бажаючим. Хлопці читали вголос, перечитували знову, хитали головами, ахали від подиву.
І всі питали у Льоньки:
— Це ти?
— Так, це я, — скромно відповідав Льонька.
Навіть у спальні, після відбою, все ще обговорювали цю незвичайну подію.
Льонька засинав пересичений славою.
Вночі, годині о четвертій, він прокинувся і миттю згадав, що напередодні сталося щось дуже важливе. Газета, старанно складена, лежала у нього під подушкою. Він обережно дістав її і розгорнув. У спальні було темно. Тоді він босоніж, у самих підштаниках, вийшов на сходи і при блідому світлі лампочки ще раз прочитав:
"Олексію Пантелєєву. Надіслані Вами "злободенні частівки" — не частівки, а Ваші власні віршики. Не піде".
Так у Шкідській республіці з'явився що один літератор, і цього разу літератор з ім'ям. Минуло небагато часу, і йому довелося виявити свої здібності вже на шкідській арені — на благо республіки, яка стала йому рідною і близькою.
ПРО "ШОСТУ ДЕРЖАВУ"
Міркування про велике й мале. — 60 на 60. — Скандал з наслідками. — "Комариний" початок. — Окрайцева лірика. — Розквіт "шостої держави". — Три редактори.
Хто повірить тепер, що в роки блокади, голодування й паперової кризи, коли населення Радянської Росії читало газети. тільки на стінах будинків, у Шкідській маленькій республіці з населенням шістдесят чоловік виходило 60 (шістдесят) періодичних видань — усіх сортів, типів і напрямів?
Сталося так.
Виходило "Дзеркало", найстаріший друкований орган Шкідської республіки. Газета твердо стала на ноги, на стіні щотижня акуратно з'являлись її номери, і раптом пожежа знищила її.
Газета вмерла, але на зміну їй виник журнал. Той самий Янкель друкованими літерами переписував матеріал, той самий Японець писав статті, і та сама назва лишилася — "Дзеркало". Тільки розмах став ширший.
І ніхто не міг подумати, що блискучому "Дзеркалу" судилося незабаром тріснути й розсипатися на десятки осколків та осколочків.
Катастрофа сталася через несхожість поглядів двох редакторів журналу. Не порозумілися Янкель з Япончиком.
Япончик — журналіст серйозний, з "напрямом". Япончикові не подобаються звичайний щотижневий учнівський журнал, який висвітлює життя і побут школи у віршах та оповіданнях. Ні, Япончик мріє з "Дзеркала" зробити щомісячник, товстий, великий і солідний журнал з статтями та рефератами з історії, мистецтва, філософії. Япончик весь час гне свою лінію, і обличчя журналу змінюється. Кількість сторінок збільшується до тридцяти, потім журнал стає двотижневим, потім десятиденним, а шкільна хроніка і гумор зникають зовсім. Їм не місце в "розумному" журналі. Зате Єонін пише велику історичну працю з продовженням: "Суд у Стародавній Русі".
Велику працю поділено на три номери "Дзеркала", і в кожному номері вона займає від п'ятнадцяти до двадцяти сторінок.
Янкеля остаточно затерли: він перетворюється на ходячу друкарню. Йому лишається тільки технічна частина: друкувати, малювати й випускати помер. Але Янкелеві дуже нудно без кінця-краю переписувати статті про Стародавню Русь. Він чудово знає, що ніхто їх не прочитає, окрім автора та нещасного друкаря. Янкель вибився з сил. Тридцять сторінок акуратно переписати друкованими літерами, розмалювати, додати віньєтки, і все — за шість-вісім днів. Важко! Янкель отупів від технічної роботи. Вона йому остогидла.
Випустивши сім номерів журналу, Янкель задумався. Він теж хотів творити — складати вірші, писати оповідання, веселі фейлетони з шкільного життя, а часу бракувало. Япончик з'їв час "Стародавньою Руссю". Тоді Янкель вирішив одступитися від журналу, покинути його. "Ну його до біса!" — подумав він, маючи однаковою мірою і Японця, і суд Стародавньої Русі.
Кілька днів Янкель не брався за журнал. "Дзеркало" лежало на столі до половини списане, а друга половина всміхалася чистими аркушами. Японець сердився і нервував. У нього вже були готові три нові статті, а Янкель тільки ходив та посвистував.
Наближався час виходу журналу. Нарешті Японець не витримав і рішуче підійшов до Янкеля:
— Писати треба. Журнал пора випускати.
Янкель скривився, потягнувся і сказав спокійно:
— Ану його до біса. Не хочеться!
— Як це — не хочеться?
— А так. Дуже просто. Не хочеться — і все.
Япончик розізлився.
— Ти взагалі працюватимеш чи ні?
Але Янкель так само спокійно відповів:
— А тобі що?
— Як що? Ти редактор чи не редактор?
— Ну, редактор.
— Працюватимеш?
— Не хочеться.
— Отже, не будеш?!
— Ну й не буду.
— Чому?
— Набридло.
Японець почервонів, пошморгав носиком:
— Ну, давай як хочеш, — сказав він, надувшись і відходячи вбік.
Тихо посміювався клас, стежачи, як чвари роз'їдають міцну редакцію.
Відтоді "Дзеркало" більше не виходило. Республіка залишилася без преси. Навіть Вікмиксор занепокоївся — приходив, запитував: чому? Але хлопці ухилялися, м'ялись, обіцяли, що скоро знову все буде, як і раніше. Однак минуле відійшло назавжди. Тиждень редактори насолоджувалися спокоєм, ходили разом з усім класом на прогулянки, а потім раптом і тому й другому стало нудно, мовби не вистачало чогось. Засумували.
Об'єднуватися знову вже ні тому, ні другому не хотілось. Остогидли один одному. І в класі стали помічати, як, уткнувши носа в аркуші паперу, кожен за своєю партою, Янкель і Япончик знову почали щось дряпати на папері. Зацікавилися: що це раптом захопило так обох?