Словесні стереотипи прилипали до маминого язика дуже надійно, вона користувалася ними вправно, чітко і доречно, так, що годі було заперечити, такою правдою виглядали вони. А в тому, що вона їх годувала, і справді була істина, і жорстоко розрахований докір, і мамин захисток: насправді їй так подобалося, насправді вона в тому гуляла, як рибка по Дунаю, то була ЇЇ стихія — життєва, творча — якщо поставлене на широку ногу виробництво несмаку можна було назвати творчістю. Зрештою, хтось же пускав це у світ, хтось купував і навіть милувався тим несмаком, а якщо товар користувався попитом, то чом би продуцентові не тішитися і не повірити врешті у власну непогрішиму правоту? Ох, той мамин стиль, коли слова про справжнє мистецтво — тільки зручна ширма. Ні, ні — тільки не це, тільки не такі Нехай не обов'язково все життя грати ролі, що висувають тебе на перший план як актрису і як особу. Можна бути актором епізоду, чесно й по-людському заробляти свій хліб, виходячи на сцену з однією реплікою, хоча від того гірко, але це не позбавляє тебе права мріяти про велику, єдину, найкращу роль... Все що завгодно, тільки не так: малювати листівочки з неправдоподібно червоними півоніями або й плакати-одноден-ки, котрі стають одноденними не тому, що по суті своїй такі, а тому, що задум художній і виконання — одноденні, і таке ж одноденне почуття, що викликало потребу їх творити. Теперішні мамині жалюгідні спроби робити "справжнє", ці її портрети — хіба не найкращий доказ її розтраченості? Адже навіть неможливо уже довести, що колись вона здатна була на справжнє.
— Не кидай майстерні, тату! Скажи, ти над чимось працюєш зараз?
Верховець, без сумніву, зрадів запитанню. Мимоволі потираючи спину — засидівся уже,— підвівся, пройшовся уздовж кімнати, кинув погляд у вікно.
— Міський пейзаж — зовсім не те, що урбаністичний,— правда?
— Формально' — одне й те ж. Але я, здається, розумію, що ти маєш на думці.
— Перечитав я останнім часом багато. Власне так і збирався сказати — пере-читав, а не про-читав. І знаєш, що запримітив? Іноді той, з ким абсолютно не згоден у принципі, в одній якійсь деталі може наштовхнути тебе на малесеньке... відкриття. Не смійся — відкриття, Алько.
Батько звертався до неї, називаючи пестливим дитячим іменем,— тобто він наче не знав її "дорослого" імені, вона все ще для нього Алька і водночас зріла людина, до якої можна звернутися з такими словами, так звірятися.
— Поля Валері читала? Мало? Не знаєш? Погано, але не біда, в тебе ще все попереду.
— Режисери запевняють, що актрисам зовсім необов'язково читати. Вони тоді починають думати, а це заважає їм бути "глиною", з якої все можна ліпити.
— Дурні твої режисери — і ти разом з ними... Вибач. Ти, певно, пожартувала, а я не зрозумів. На жаль. Можеш мені повірити, Алько. Я кажу щиро: на жаль. І я сам у тому винен, що от зараз не розумію тебе... отже, що я казав? Ага. Не знаю, не знаю...
— Стилю мого не знаєш, тату. Але ти почав про Поля Валері.
— Авжеж, про нього. Естет, цілковито мені протипоказаний. Внутрішньо, духовно — я категоричне його заперечення. Нещодавно натрапляю на таке: все, каже він, врешті-решт, зводиться до можливості споглядати кути стола, шмат стіни, власну руку чи клаптик неба. Людина, присутня при глобальному світовому спектаклі, приміром, свідок великої битви, має право розглядати свої нігті або ж придивлятися, якої форми й кольору камінь лежить у неї під ногами.
— До чого ти ведеш, тату? Я, знаєш, і без Поля Валері про подібне думала.
— Маленький філософ! Мудрагелько — чистий татуньо... Пригадуєш, так казала наша сусідка, Кась-ка-проклятниця?
Вродилося, нарешті, це слово: пригадую. Як же не пам'ятати, все пам'ятаю. А вже Каську-проклятницю! Тато звичайно захоплювався класичними пасажами її лайок і невтомною імпровізацією в цьому жанрі. Напроклинавшись досхочу й доволі, Каська кінчала так: "йой, любі добрі, а не під вечір будь сказано! На гори, на ліси, на доли нехай біда забирається..." Однак вони ж вели мову про Поля Валері.
— Чекай, тату, то що — ти. вважаєш, треба бачити тільки велику битву й не дбати про камінь під ногами чи про власні нігті?
Терен сказав, що мусить їхати до Києва, бо помирає його старий Учитель.
Смерть була тоді для Наталі моторошною, але водночас неймовірною фантасмагорією. Дівчинка страшенно здивувалася із зміни, яка сталася з Терном після його повернення з Києва. Скидалося на те, що смерть цього незнаного Наталі, а тому ніби й неіснуючого Учителя боляче торкнулася самого Терна, відбилася на ньому, він наче намагався й не міг повернутися до свого попереднього, давнішого і дуже спокійного, надійного стану. Якби Наталя вміла сформулювати своє здивування, своє нерозуміння, то напевне запитала б Терна, чи зі смертю однієї людини в іншій теж щось умирає. Вона бачила мертве листя, неживих птахів і тварин, але вони викликали не смуток, а тільки острах і прикре обридження, на них не хотілося дивитися, про них треба було просто забути й не думати. Наталя бачила, що Терен весь час думає тільки про свою поїздку, про свого Учителя, в його сіро-зелених очах, примружених і не захищених темними окулярами, вона помітила такий смуток, якого не вміла ані збагнути, ані пойняти йому віри, а тим часом Терен ніяк не міг позбутися цього смутку. На-пружено-гостро дочікувалася, щоб Тернюк розповів їй щось про свого Учителя — але про живого, їй підсвідомо бажалося хоч би якось уявити цього Учителя, надати матеріальності людині, від якої таким залежним виявився її, Наталии, друг.
З розрізнених слів, почутих після Тернової поїздки, намагалася дівчинка укласти картину всієї подорожі, прагнула прозріти бодай по-своєму печаль його: як міг він так довго журитися за своїм Учителем, адже той був старий, недосяжно старий,— Наталя й подумати не могла, що й вона стане колись такою — в нескінченності, десь там, колись, потім — може, але це так малоймовірно так нереально, так абсурдно! Ні, в тому всьому ховалася якась загадка, котрої Терен не хотів розкрити перед Наталею, хоча звичайно умів роз'яснювати їй в доступний дитинячому розумові спосіб усі складні "дорослі" проблеми. Наталя розуміла його завжди,— то хіба не зрозуміла б тепер?