Беатріче. Коли неправда, то в чому річ? Чому й ти хочеш мене покинути, зрадити — чому, скажи?! Наталя. Зрадити? Тебе — зрадити? Беатріче. Тоді кого ж, як не мене? Наталя. Бачиш, як воно виходить. Кожен у цій ситуації думає чомусь тільки про себе. Беатріче. А ти — про кого?
Наталя. Іванові не хочеться, щоб я йшла з театру, бо він вирішив, ніби тільки я можу розповісти людям твою історію...
Беатріче. Правда це. Тільки ти. Твоєму обличчю й душі не потрібна маска, щоб розповідати про мене. Ти інша, ти зовсім інша, не така, як я,— І все ж тобі не потрібна маска, щоб розказати про мене. Наталя. РІому йдеться, в першу чергу, щоб не провалити виставу. Йому йдеться про себе.
Беатріче. Ні. Про мене... А ти любиш. Поглянь:
метелики! Весна!
Наталя. Кого люблю?
Беатріче. Андрюса любиш.
Наталя. Івана?
Б е а т р і ч е. Не знаю. Андрюса.
Наталя. Іван не такий. Врешті-решт, розумієш... Андрюс...
Беатріче. Звичайно. Андрюс завжди не такий. Він завжди інший, ніж насправді. Наталя. Ти... ти цього не можеш знати. Ти слухай далі. Олександра хоче, щоб я залишилася в театрі, бо їй примарилося: ось, здається, дівчинка, схожа чимось на мене, вона зробить те, чого не здійснила я. Мама просто боїться, що я, виснутиму в неї на шиї. Батькові, може, все одно, він сам був такий — не тримався одного...
Беатріче. І в кожному випадку йдеться про мене. Наталя. А ти кажеш, що зраджую. Ви всі надто багато від мене вимагаєте, надто багато сподівань покладаєте — я боюся, що підведу вас і поруйную ваші надії.
Беатріче. І легше — не спробувавши, тікати? Не розумію. Тебе не розумію. їх же розумію, усіх. Чому б тобі справді не допомогти їм, не врятувати виставу? Наталя. Якими буденними словами ти заговорила. З чийого голосу?
Беатріче. З твого власного. З твого буденного голосу, який може підмовити тебе на буденне існування. Адже насправді не тільки про них йдеться, не тільки про мене — у першу чергу про тебе. Ти ж любиш театр, як я люблю музику. Музика — це єдине, що допомагало мені порятувати їх. Убити зло. Тепер — теж музика. Твоя.
Наталя. Мила Бето, яка ти ще наївна, юна й недосвідчена!
Беатріче. Чиїми ти словами прорекла? Словами твоєї мами, правда? Тобі надто малим і незвичним здається мій досвід? Тоді зроби, як я: з п'ятого поверху, униз, бо від тебе надто багато чекають, а ти не в змозі стільки подарувати людям. Навіть того, що вимагають... Ні, це не надто багато. З тебе не намагаються в злобі, й глупоті, й безглуздому нерозумінні любові зірвати корону. Наталя. Бето, вибач.
Беатріче. Ніхто не поривається зірвати з тебе корону. Ти ще нікого не пробувала рятувати любов'ю від зла, від розпачу, від самотності, від слабості. Ти ще нічого не зробила. Спробуй — тобі повинно пощастити...
Двоє люстровщиків знову прослизнули у зал. І цього разу навіть подмух вітерця не ворухнув язичків полум'я. Свічки мріли рівно. Терпляче вирізьблювали вони з темряви два обличчя, відбиваючись у зіницях очей.
Люстровщики поволі й непомітно наближалися до сцени.
Беатріче стояла у світляному колі, що раптом оточило її, ніби дали спеціальне світло на сцену.
Наталі згадався сонячний годинник Терна і посаджена ними яблунька. Терен, а як же все-таки бути, коли захмариться? Треба пильнувати сонце, щоб не захмарилося, — казав Терен.
Люстровщики невблаганно наближалися до світла.
Наталя підхопила свічку, не даючи їй погаснути, не дозволяючи погасити.
Беатріче тихенько, легко підняла другу, вийшла із світляного кола і знову, як по канату, подалася в глиб сцени і далі, так далеко, що Наталя навіть не відважилася гукнути вслід за нею.