Котуся до себе мало ще не все товариство стягнула, хоче бути в центрі уваги, звичайно, вона тести їм пропонує: який дикий звір найбільше вас приваблює, що б ви зробили, якби опинилися сам на сам із молодою жінкою в лісі, чи боїтесь ви грози...— а потім за відповідями визначатиме характер і майбутню долю, як ворожильниця.
Олександра Іванівна дискусію розпочала з помрежем: що краще — взятися за постановку хорошої, складної п'єси — і завалити її чи нормально зіграти сто разів у поганій п'єсі?
Пуста балачка, софістика, хоч все дуже впритул до моїх власних тривог.
А хто он той симпатичний, інтелігентний і такий ясноокий, з ямочками на підборідді? Костюм на ньому фінський, черевики — теж, здається. Йому б ще "дубленку", новий "дипломат" — і буде зовсім як м'ясник з нашого гастроному. Стоїть, бідолаха, біля якоїсь старушенції — звідки вони тут усі взялися, може, в Олександри Іванівни сьогодні день народження? — стоїть і нудиться, звичайно, але висока інтелігентність не дозволяє відійти геть, а старушенція — чиста тобі мітла, до самісінького держака вичовгана,— усе щебече, щебече,— і він таки нудиться, то що ж, спробую порятувати,— і будьте такі ласкаві... так, я в а с прошу, якщо не важко, келих сухого вина і о-он той крихітний бутерброд з шинкою, і одне варене яйце — о, прошу, сідайте, з приємністю... Наталя.
Найнудніший текст, хвалити бога, позаду, а тепер — Котусина школа: звабливі посмішки, цілий арсенал посмішок, усі білі красиві зубки напоказ, най-вигідніший поворот голови — труакар, тобто півфас, він вигідний для більшості акторів, він красномовний, передає складність підтексту пози,— тепер знову фас із усмішкою. "Коли жуєш, не розмовляй, Алько",— повчав Терен, і мав рацію, а ось тато ніколи не зважав на такі дрібниці — і теж мав рацію; але ж треба щось сказати, скоординувати рухи й слова, в даному випадку можна говорити на рухові, текст мусить бути інтригуючий, щоб інтелігент уже не міг підвестися й піти. Тільки ж нічого мудрого на думку не спадає.
— Пробачте, ви не драматург? І не журналіст? І нічий не племінник, і не зять? Інженер?
Нормальний, звичайний інженер на сто двадцять керебе з прогресивкою? Що ж, придивляйтесь, придивляйтесь, тут можна побачити театр зсередини, у розтині, без муляжів,— невже справді інженер, ніколи б не подумала, та вірю, яка різниця,— звичайно, актори — теж люди. Якоюсь мірою. І ніщо людське їм не чуже, або ж, навпаки, все людське їм надто властиве. Я не жартую, це зовсім не смішно, у вас не точна реакція. Ви приглядайтеся, бо тут страшенно складно зорієнтуватися, де — істина, а де — фальш, хто — маріонетка, а хто — особистість.
Вам сподобалась вистава? О, ви дуже тактовні — ще не встигли "перетравити". Правда, правда, це тривалий процес, тим більше, коли йдеться про харч духовний. Ви де сиділи? Ні, там ніколи не сідайте, краще — десятий ряд, де місця для гостей і преси. Страшенно цікаво, особливо коли приїздять подивитися виставу — комісія чи з театрального товариства, або ж із преси хтось. Місто наше тихе, провінційне, на любителя місто, свого телецентру нема, усяка дрібниця — сенсація, особливо для нас, акторів, ми до сенсацій маємо слабкість.
О, спершу ці гості ніяк не реагують. Трапляється, в антракті й слова не перехопиш, і виразного погляду не впіймаєш — все про погоду та про новий роман відомого автора. Дотримуються етики й тонкого етикету, вони ж люди суто театральні, не дозволяють собі вголос аналізувати, нав'язувати комусь свою особисту думку, але ми вчимося чути невимовлене, бачити невиявлене. Як аплодують, як сидять чи зазирають в програмку та щось записують у півтемряві — все тут
важливо, навіть симптоматично, я б сказала. Допускаємо, що "А" не аплодує — і це ще не значить нічого. "Б" сміється, але це теж ні про що не говорить, бо все залежить від "В". Приміром, він після першої дії вийшов і до кінця просидів у головного адміністратора, попиваючи мінеральну воду,— і "А" щасливий, що не помилився, не поплескав у долоні, а "Б" може сісти й писати розгромну рецензію без найменшого ризику на невдачу.
Ви Станіславського, звичайно, не читали? Ні, не всі вісім томів — заждіть, звідки вам відомо, що їх є вісім? Ну, ну!— стільки навряд чи хто у нас прочитав, а для ознайомлення, для загальної ерудиції... Якщо ви мене не розіграли, якщо ви не журналіст, не рецензент навіть у душі — вам це ні до чого, а коли пишете — то це дуже просто, по-моєму,— хіба ні? Цитата звідси, словечко звідти, кілька прізвищ, зміст вистави, легенький жарт чи театральний анекдот, не надто затертий,— один-два професійні терміни і хоч маленька власна думка — рецензію зачитають до дірок. Ажіотажу запрагнете — критикуйте загадково, тонко, з делікатними натяками на щось там таке, та-аке... Хочете, щоб ніхто не ходив дивитись — похваліть прямолінійно, захоплено, багатослівно — і не скажіть при тому нічого; хочете справити приємність автору — заявіть, що вистава не досягла високого рівня драматургії. А хочете порадувати акторів — скажіть, що театр порятував дуже посередню драматургію. Актори — вони ж як діти. Ранимі, делікатні й беззахисні. Всі знають, яке ефемерне, одноденне, нетривке театральне мистецтво. Вистави смертні не тому, що вони добрі або ж погані, а тому, що їх за півроку встигає подивитись усе наше місто, і їх не покладеш на поличку і не почепиш у рамці на стіні, як книгу і картину. Не вірите, що ми — як діти? Гадаєте — інтригани, в'їдливі, злі й доскіпливі заздрісники? Неправда, ми добрі.
Танцюю? Так, звичайно. І співаю. Слух є, голосок — досить милий, бабуся у спадок залишила. Без нього що б я в театрі робила?
Гарно танцюю? Нормально. Актрисі не дозволено погано танцювати. Взагалі, акторам мало що дозволяється. Сидимо в чужих шкірах і вимовляємо-тексти. Безправний народ, ці актори. Ну, добре, звузимо коло, не будемо узагальнювати, скажімо,— актриси — люди безправні. Точніше, істоти. Наприклад, я шалено, понад усе на світі, люблю вареники з бульбою, але позбавлена права наминати їх досхочу. Знову смієтесь? Смійтесь — вам вареники не зашкодять, а я, вдовольнивши таку свою пристрасть, зможу тільки Карасеву Одарку показувати зі сцени.