— Ну, коли робітники з заводів приїздять, то вони таки по-людськи працюють,— твердив своє засапано товстун.
— Може, працюють, я за всіх не кажу,— трохи стишила голос жінка,— але ж то тільки дехто, не всі.
Кажуть, що тепер будуть закріплювати за підприємствами ділянки землі, щоб за них повністю відповідали, тоді, може, й буде якась користь,
— А я кажу,— знову зачерпнув повітря в груди товстун,— що колись прийде час — і всі з міста подадуться до села, від цього сопуху, від чаду й від цих височенних домів. От я колись кепкував зі свого сусіда, він біля дачі картоплю вирощував, курей мав. Радив я йому: піди на базар та й купи,— а тепер сам ділянку дістав, і радий, якщо хочете знати.
— Сусідка моя — селянка, розумієте, селянка з крові і кості,— з міста капусту тягне, моркву, солонину купує,—агій, люди добрі, та що ж воно таке діється?! Ще й на мене заздро киває: "Тобі добре, в тебе все коло хати росте! —А в тебе,— кажу я,— хіба не може рости?" Так вона в міську панію бавиться, працює в місті, коло землі не хоче ходити, чисто тобі завали-дорога якась, колода-обійдень.
— Ви щось не те говорите,— врешті втрутився Іван.— Місту теж потрібні люди, і якщо за підприємством закріплять землю, то в робітників буде подвійне навантаження... Та й взагалі, як кажуть і вчені, і журналісти, процеси міграції йдуть на спад, співвідношення мешканців міста й села... стабілізується,— Іван почервонів, переказавши прочитаний не так давно текст, і, закінчивши його таким слівцем, тому тут же пом'якшив: — Отже, біди такої вже нема...
— Тьху,— жінка аж задихнулася від обурення й звично вимовила мудрагельське слівце: — Стабілізується то, може, стабілізується, та нас така стабілізація не тішить! Не знаю, про що ви зі своїми ученими там собі міркуєте; але якщо в ученого на столі хліба не буде, то він інакше забалакає. А що, у нас до першого класу торік усього один хлопчик вступив, отак і мали сидіти один напроти другого: учителька та він,— чи як по-вашому? А потому з тої дитини один тракторист на цілий колгосп і виросте. Гарна стабілізація! Ет! Мудра Мар'я, як є в печі вар'я, а нема вар'ї — не тра й Мар'ї...
Повернувшись до Івана, вона глянула на нього світлими, трохи втомленими, з голубуватими білками очима. Іван побачив її руки, що поправили гарну, міську зачіску,— великі, червонуваті й сильні руки з охайно обрізаними нігтями, і білу, аж блискучу облямівку на комірці й манжетах синьої сукні. До сукні прикріплений був орден. Видно, жінка їздила до столиці не в приватних справах. Він одвів погляд, аби його попутниця не зніяковіла од таких пильних розглядин.
— От я й кажу... Я все життя на фермі, і дочки мої — на фермі. Що я — не могла їх повиучувати, до міста послати? Могла, та тільки якщо я не навчу дітей землю пильнувати й любити, то хіба комусь іншому зможу чим дорікнути? І діти мене розуміють, не гніваються, радовою роботу роблять.
— А я сам торфовик,— повідомив товстун.
Зазирнув нарешті до купе й четвертий їхній попутник, постояв мить на дверях, а потім теж присів, приєднався до розмови. Іван же дивився весь час на руки жінки і картав себе, що рознервував її чимсь, і не мав відваги сказати, що мати його — теж селянка, бо це виглядало б так, наче він хоче виправдатися, довести перед цією жінкою правомірність свого існування й своїх життєвих позицій, за якими стояла поки що тільки материна праця, хоче відвести від себе звинувачення у дезертирстві, у втечі. Поєднувалося в душі відчуття провини за ту втечу, і переконаності, певності, що на тому полі праці, куди він подався, яке вибрав собі, вій зробить щось, таки виростить добрий урожай. Однак уперто й невідступно таки чув слова жінки: хліб на столі — то найперше.
Четвертий попутник вийняв з дорожної торби пакет з салом, квашеними огірками:
— Частуйтесь, бо ж пора, я думаю, вечеряти. Балачки балачками, а хліб, як ви сказали,— найголовніше, так що прошу, прошу.
Він уже краяв грубими, ситними байдами хліб, несподівано, як усе інше, виникла на столі пляшка, і було досить припроху од щедрого попутника.
— Жінка дала в дорогу, не думайте, що контрабанда. Ось і цитриновою шкіркою приправила, два тижні настоювала — скуштуйте.
Чолов'яга поробив бутерброди і таки змусив усіх узятися до почастунку.
— Колись, як будемо знову разом у дорозі, то віддячимось,— жартома пообіцяла жінка. Видно, їй було незвично і ніяково їсти чужий хліб.— А то, знаєте, приїздіть у гості, і тоді побачимо, чия страва ліпше смакує.
Іванів великий білий кожух похитувався у такт вистукуванню коліс. Мати витягла його із старої, старанно береженої скрині: "Бери,— сказала,— це твого прадіда, а мого діда, він мене любив найбільше з усіх онуків, то й тебе, може, любив би. Носи, Іванку, одбі-ли, одчисть по-нинішньому, та й носи".
І все ж він не став нічого пояснювати цій жінці, не став виправдовуватись. Іван вірив, що й його хліб людям потрібен,— бо якби не вірив, то як би жив далі?
Жінка випила чарку не віднікуючись, спокійно, одним духом, і перехилила її. Під ногами у них була земля — скрізь була, і селянка за древнім, язичницьким ще, мабуть, звичаєм вихлюпнула останню краплю трунку на землю.
— Та ви не думайте,— звернулась до Івана.— Я проти міста нічого не маю, і воно мусить бути, коли вже є. Знаю, що не багато нам містяни нароблять та поможуть, якщо не навчаться любити все те, якщо воно їм не заболить,— вона кивнула головою у бік вікна, де в темряві земля котилась і котилась назустріч.— А ви ж хто самі?
Язик Іванові стерп, і він не зміг вимовити правду: артист. Скоморошник, дражнило, базікало, легко-роб — так вона може подумати, а він поки що сам нічого ще не встиг зробити, щоб мати право від себе самого переконувати її в помилці.
— Учитель. Учитель я,— одказав він і подумав, що, врешті, не така вже й далека від правди його відповідь...
Погано пройшла репетиція, сюжет грають, сюжет виразний, гострий, конфлікти ніби лежать на поверхні — здається, через те, що все просто, легко, але не треба грати сюжет, необхідно показати конфлікт світобачення і характерів; троє хлопців із джаз-групи — що їх об'єднує? Внутрішньої єдності нема, необхідність тримає разом і невлаштованість, і те, що кожен з них здається собі несправедливо ображеним і прагне помсти. Насправді вони не друзі, аж ніяк. Андрюс прагне верховодити. Лукас на те внутрішньо погоджується, Юлюс — удає, ніби погоджується. Ну, звичайно, ясна річ, їх єднає не лише джаз, але й любов — ця дівчина, Беатріче, цей їхній потяг — потяг до чого? До чистоти? Неусвідомлений потяг забрудненої душі до чистоти? Ні, не те, не можу поки що натрапити на той пульс, на найголовніше, а думав — кожну ноту чую, до дідька! Авжеж, насамперед їх звів докупи чорт. І тому — трагікомізм? Як органічно поєднати комедію з трагічністю?