Расмуса ці його слова не вельми втішили. На очі йому набігли сльози. А тим часом Оскар повів далі:
— А втім, побачиш, що я приходитиму сюди частіше, ніж ти думаєш. Я обіцяю, що ми побачимося.
— Це ви твердо кажете, Оскаре?
— Твердо, як "амінь" у церкві. А уяви собі, як тобі буде цікаво серед коней, корів, телят і свиней, які тут є.
— А як ви думаєте, на хуторі є якийсь кіт? — спитав Рас мус.
Пані Нільсон, що вийшла на веранду забрати тацю, почула його запитання і сказала:
— Ні, кота немає, бо я їх не зношу. Але наша сука привела вчора п'ятеро цуценят, і завтра ми зможемо глянути на них.
Якщо тобі десять років, задля п'яти цуценят ти здатен забути все лихо, яке тільки є на світі. Расмус аж підскочив з радості — завтра йому справді буде цікаво, о, ще й як цікаво!
— Ти зовсім сонний, — сказала пані Нільсон. — Я зараз прийду й покажу, де ти спатимеш.
І вона пішла з тацею до хати.
— Найкраще буде, як ми попрощаємося зараз, — мовив Оскар. — Я спатиму на сіні й вирушу в дорогу рано вранці.
— Але ви скоро прийдете відвідати мене? — занепокоєно спитав Расмус.
Якийсь внутрішній голос нашіптував йому, що він, мабуть, більше не побачить Оскара, а цього він не міг витримати. Але тепер він не думатиме про це. Він так хоче спати… А ще думки його заполонили цуценята, яких він мав завтра побачити. Він схопив Оскара за руку.
— Дякую, що ви взяли мене з собою в мандри. І дякую за те, що ви такі добрі.
— А я дякую тобі, — відповів Оскар. — По-моєму, ти дуже милий хлопчик із рівним чубом.
І Оскар пішов. Расмус трохи постояв на веранді, дивлячись йому вслід пекучими від сліз очима. Ось він віддаляється в присмерку з рюкзаком на спині. Ось він перейшов місток до дверей горища. Ось він відчинив важкі двері, зайшов усередину і зник.
Розділ чотирнадцятий
Другого дня Расмус прокинувся рано. Він відчував, що ще дуже рано, бо сонце, яке пробивалося крізь блакитні завіси, було червонясте, а звуки в домі — ранкові. Хтось у кухні вибирав попіл із плити, хтось молов каву.
Він сонними очима озирнувся по кімнатці. Вона справді була охайна, а в такому м'якому ліжку він зроду не спав.
У кухні почулася хода: туди напевне зайшли його нові батько й мати. Він спробував уявити собі, як вони виглядають, ці господарі Кам'яного хутора, і пригадав, що обличчя в них лагідні, саме про таких батька й матір він часто мріяв у притулку. Так, сталося велике диво… Він отримав власну домівку і власних батька й матір.
То чому ж він не радів? Чому відчував дивний смуток? Що більше з Расмуса спадав сон, то більшав його смуток, і нарешті він відчув, що за ці дні, відколи утік з притулку, не був іще такий нещасний, як тепер. Щось дивне здавило йому серце, щось таке важке, ніби він ось-ось мав померти від нього. Расмус спробував думати про цуценят, яких мав сьогодні побачити, та з таким тягарем на серці не міг зосередитись на них.
Оскар! Це за Оскаром Расмус тужив так, що йому стискало груди, і на той біль була тільки одна рада: треба застати Оскара, треба побалакати з ним, попросити його, палко попросити, щоб він дозволив йому й далі мандрувати з ним.
Але, мабуть, уже пізно. Оскар, певне, вже пішов. Расмус немов бачив, як він іде сам ген на дорозі, залитий промінням ранкового сонця. О, він цього не переживе, але вже пізно!
Стиха застогнавши, Расмус вискочив з ліжка й почав одягатися. Він так квапився і був такий нещасний, що в нього нічого не виходило, руки тремтіли, він не міг застібнути сорочку, не міг надягти штанів.
Коли він уже був готовий, двері відчинилися, і зайшла пані Нільсон — ох, чого вона нагодилася саме тепер, коли немає часу на довгі пояснення!
— Я тільки хочу щось сказати Оскарові, — промурмотів Расмус і шаснув повз господиню.
— Мабуть, Оскара вже нема! — гукнула вона йому вслід. — Я бачила, як він виходив із горища півгодини тому.
Сльози затуманювали Расмусові очі, коли він біг сходами вниз і далі подвір'ям. Він розумів, що Оскар пішов, але мусив сам побачити, що це правда. Мусив переконатися, що вже немає ніякої надії. Мов навіжений, здолав подвір'я і вискочив на місток, де востаннє бачив Оскара вчора ввечері. Насилу відчинивши важкі двері, він зайшов на горище. Після яскравого сонячного світла там було зовсім темно. Він нічого не бачив, тільки гукав:
— Оскаре! Оскаре!
Відповіді не було, і Расмус захлипав. Очі його вже звикли до темряви, і він зазирнув у кожен закуток. На хуторі ще не почали звозити сіна, й горище здавалося порожнім, як пустеля. Оскара там не було.
Расмус застогнав. Йому стало так тяжко на серці, що він не зміг стриматися. То був жалісний, розпачливий стогін. Він прихилився лобом до стіни й заридав, навіть не пробуючи стриматися.
Враз він почув, що позад нього відчинилися двері, — це пані Нільсон прийшла по нього якраз тоді, коли він хотів, щоб його не чіпали. Господиня не повинна чути, що він плаче. Расмус спробував опанувати себе, але дарма. Він аж тремтів з плачу. Йому стало соромно, і він, затуливши обличчя руками, прихилився до стіни. Сльози текли йому крізь пальці.
— Ото мені жалібна пісня зранку, — почув він голос позад себе.
Але голос не пані Нільсон, а… Оскарів! У дверях стояв Оскар!
Расмус наосліп кинувся до нього й міцно вчепився йому в руку.
— Оскаре, я хочу до вас, дозвольте мені бути з вами!
— Ну, ну, ну, — мовив Оскар. — Давай сядемо на сонечку й побалакаємо про це.
Він вивів Расмуса надвір, і вони посідали на містку спиною до дверей горища. Оскар обняв його рукою.
— Дивись, Расмусе, — показав він навколо. — Дивись, у якій гарній садибі ти мешкатимеш. Зараз везтимуть молоко до молочарні, і ти зможеш також поїхати з ними, а потім, коли повернешся, підеш поглянути на цуценят і трохи побалакаєш зі своїми матір'ю і батьком.
— Я хочу бути з вами, Оскаре, — схлипуючи, сказав Расмус.
— Побалакаєш зі своїми власними матір'ю і батьком, подумай про це, — наголосив Оскар. — Ти їх так довго шукав.
— Але я краще хочу бути з вами й мандрувати дорогами. Ви не могли б стати моїм батьком?
Оскар ніби аж розсердився.
— Волоцюзі стати батьком — на що це схоже? Ти хочеш мати за батька волоцюгу?
— Такого волоцюгу, як ви, хочу, — промурмотів Расмус.