Безперечно, були люди, що співчували становищу в'язнів. Бо на стовпі брами біля в'їзду до молочарні Расмус І побачив глечик із молоком — якась неуважна служниця 1 приходила купити молока й забула його там.
Расмус трохи постояв, радячись сам із собою, яку треба відчувати спрагу, щоб мати право надпити чужого молока. Такого теплого літнього дня воно просто скисне. Навряд чи господар молочарні був би проти, щоб Расмус урятував трохи молока, поки воно не скисло.
Булочки з цинамоном і молоко були добрі, сухарики з молоком теж не згірші, й запашні тістечка з молоком так само. Расмус провів чудові хвилини у своїй самотині за купою дров. Він наливав молока в накривку глечика і вмочав у неї булочку або підносив її до рота й пив молоко. Расмус надпив молока не більше, ніж йому треба було, аби лише стало до булочок. Але й так його мучило сумління, коли він пив молоко. Та водночас у нього мріла невиразна думка, що, оскільки його силоміць загнали сюди два небезпечні злочинці, то люди начебто повинні були на цей час хоч сяк-так підтримувати його молоком.
Пташенят він також погодував розмоклими в молоці крихтами булки. Він настромляв мокру крихту на шпичку й подавав пташенятам у дзьоб. Вони ковтали ті крихти, і в Расмуса аж серце мліло з утіхи. Пташенята були дуже милі. Сам він був в'язнем, що марнів за ґратами в'язниці, а пташки були його єдиними друзями. Весь світ давно забув про нього, кинув його в біді, але пташки підбадьорювали його своїм щебетом, були йому вірні. Вони поділятимуть його неволю до смерті.
Подумавши про це, Расмус тихенько заплакав, бо вже був не в'язнем, а просто хлопчиком. Тоді заплакав ще дужче від туги за Оскаром.
А коли він згодом опинився під в'язницею і крізь заґратоване віконце почув такий знайомий Оскарів голос, то вже нестримно заридав і прошепотів:
— Оскаре, нехай вони вас урятують! Бо я більше не маю з ким бути.
— Ох-ох-ох, ти ж розумієш, що я не можу злигатися зі злодіями, — стурбовано мовив Оскар. — Ну як ти не розумієш цього, синку!
Расмус захлипав, ковтаючи сльози.
— Розумію, але ми потім могли б вирушити в дорогу… я більше не маю з ким бути, Оскаре!
— Так, не маєш, — погодився Оскар. — А той негідник ленсман подався на бенкет. Але стривай, я зараз до нього доберуся, якщо навіть доведеться перекинути догори дном цю клітку!
Він заревів, мов дикий звір:
— Ходіть сюди, Бергквісти й дурні, всі до одного, якщо ви мене чуєте! Ходіть сюди, поки я не перекинув цієї клітки! Я хочу поговорити з ленсманом!
Коли Оскар почав шаленіти, Расмус відбіг з переляку від стіни й озирнувся, де б сховатися. Між в'язницею і ленсмановим садком пролягала висохла канавка, через яку був покладений місток, щоб ленсман міг ходити навпростець із жовтого будинку до контори. Расмус заліз під місток. Звідти йому було чути, як Оскар кричав у в'язниці:
— Покличте ленсмана, чуєте, що я кажу! Чуєте мене, глухі тетері! Я хочу скласти свідчення! Покличте ленсмана, негайно!
У жовтому ленсмановому будинку було темно. І в його конторі також. Може, Бергквіст і Андерсон теж пішли на бенкет? Принаймні жоден із них не з'явився, хоч скільки Оскар їх гукав. Нарешті він крикнув:
— То нарікайте на себе, якщо я цієї ночі втечу! Почувши його слова, Расмус вискочив з-під містка.
Все-таки Оскар надумав тікати. О, як добре! Расмусові було байдуже, що станеться з грошима й намистом, аби тільки вони з Оскаром знов могли податися в мандри.
І через дві години вони справді знов подалися в мандри. Але за ними, мов дві темні тіні, йшли Лів з Ліандером, і Лів тримав у руці пістолета.
Лів правду казав, що Ліандер був мастак відмикати замки. Він не згаяв і п'ятнадцяти хвилин, поки випустив Оскара. В той час Лів стояв на чатах. Расмус також стояв на чатах — тверда Лівова рука міцно тримала його за карк. І не нагодилося ані поліцая, ані ленсмана.
— Так, нехай нарікають на себе, — ще раз сказав Оскар, коли вони обережно вийшли на вулицю.
У містечку всі спокійно спали, ніби на світі не було ніяких негідників. Тільки в заїзді стояв гамір і грала гармонія. Вони рушили тихою вуличкою до рогатки. А поминувши її, подалися просто до хатини Манюньої Сари.
— Де ви сховали гроші, Оскаре? — пошепки спитав Расмус.
— Зараз побачиш, — понуро відповів той.
Ось вони й прийшли. Хатину Маленької Сари, повиту диким виноградом і оточену старими яблунями, огортав сіруватий присмерк літньої ночі. Звичайно, стара також спокійно спала, не здогадуючись про дивний гурт людей, що закрався в її браму, а далі повз хатину рушив схилом до лісу.
Недалеко від узлісся здіймалася величезна купа каміння. Ніхто не знав, звідки вона там узялася. Якщо вона походила з давніх часів, то принаймні не скидалася на якісь руїни. Просто купа каміння, та й годі.
Біля того каміння Оскар зупинився. Він обернувсь і люто глянув на Ліва й Ліандера.
— Ага, ви таки є, панове екскурсанти! А я боявся, що, йдучи на цю недільну прогулянку, десь згубив вас дорогою.
— Хай тебе це не тривожить, — відповів Лів. — Нас не так легко згубити.
У руці він тримав наладований пістолет. Глянувши на нього, Оскар скривився.
— Думаю, ти не збираєшся стріляти з цієї пукавки, — сказав він. — Мені дуже не подобається, коли вона тріскотить.
— Не збираюся, якщо ти відкопаєш гроші й віддаси їх, — спокійно відповів Лів.
— Ох-ох-ох, щось не можу пригадати, де саме я їх сховав, — сказав Оскар. Він зсунув на лоб кашкета й почухав потилицю. — Десь тут, — додав він по хвилі, показуючи рукою на купу каміння.
— Ми не маємо наміру гратися в шукачів скарбів, якщо ти на це сподівався, — сказав Лів.
— Швидше відкопуй! Невже ти своєю баранячою головою не можеш утямити, що ми поспішаємо? — додав Ліандер.
Він так нервувався, що аж тремтів.
Небо над верхівками дерев почало ясніти, і в блідому світанку стало видно, яке в Ліандера спустошене, марне обличчя. Він жадібно курив сигарету й не міг устояти на одному місці.
— Ну, копатимеш ти чи ні? — просичав він. Оскар зітхнув і благально обернувся до Расмуса.
— Хай ленсман нарікає на себе, — мовив він. — Ти можеш посвідчити, що я зробив усе можливе.
— Можу, — сказав Расмус.
Йому було страшенно шкода Оскара. Дуже погано, що грабіжники заберуть гроші. Єдина втіха, що Оскарові лишиться намисто й що вони зможуть помандрувати далі, коли всі ці страхіття скінчаться. І часом би пані Гедберг не одужала, то принаймні її дочка в Америці дістане намисто своєї матері, це також його втішало.