Він витяг з кишені камізельки списаний аркуш паперу, що коштував йому мозольної праці, й подав Расмусові.
— Я маю прочитати його? — спитав хлопець.
— Так, будь ласка, — відповів Оскар.
Расмус узяв папір і почав читати. Оскар справді писав не дуже гарно, трішечки гірше за нього самого.
"Я нічого ни зробив, я нивинний як наречена. Ні я ни зробив того що думає ленсман той справунок у Санде залагодили два дженджики які там були а звуться вони Лів і Ліандер вони зупинилися в заїзді якщо ни втикли і в старої Гедбержихи теж були вони, хоч служниця бреше на мене, а я ни робив нічого я нивинний як наречена. Але це я стояв надворі і співав Своя криничка в кожнім лісі. Запитайте пані Гедберг коли вона жива але вона нижива бо якби була жива то її відправила б на той світ Анастіна, тож думаю що вона нижива бо ті люди ни мають серця в грудях. Але намисто я забрав і гроші теж такої купи грошей я ще ніколи не бачив прочитайте тепер папірець що я додаю де я сховав їх і забиріть їх звідти а то вони пропадуть. З листом прийде Манюня Сара я боюся сам бо ніхто ни вірить волоцюзі а я йду далі в мандри бо я ВІЛЬНИЙ бо я нивинний як наричена бо нічого ни зробив.
Вітання від Райського Оскара.
Ни залишайте Аннустіну саму з пані Гедберг".
Расмус згорнув папір і віддав назад Оскарові.
— А де ви сховали гроші? — спитав він.
— У потаємному місці, — відповів той, — але не питай мене де. Ти молодець, проте я не хочу вплутувати тебе в це діло більше, ніж треба. Іншим разом дізнаєшся. А ленсманові я на цьому папірці, що додаю до листа, написав де.
"Усе іншим разом — і дізнаюся, де гроші, і дістану масла до хліба", — подумав Расмус.
-Вони розташувалися на узбіччі пагорка за хатиною Манюньої Сари. Оскар не хотів вирушати в дорогу, не переконавшись, що ленсман справді отримав листа. Та Манюня Сара барилась — її не було вже чотири години, і Оскар почав непокоїтися.
— От бісова яга! Нікудишній із неї листоноша, — лаявся він. — Ніколи не знаєш, що їй може стрілити в голову.
Але Расмусові було приємно відпочивати на пагорку. Він ще трохи поспав, і вони ще трохи попоїли. Сонце пригрівало, пахло живицею з сосон, що захищали хатину Манюньої Сари від лютих вітрів, а білий кіт старої підійшов і почав ласкаво тертися об нього. Ні, Расмусові тут було гарно лежати.
Побачивши кота, він пригадав свій сон. Йому снилося, що в нього є кошеня, хоч те кошеня було чорне, таке самісіньке, як у пані Гедберг. Ціле своє життя Расмус мріяв мати якусь тваринку, і Гуннар також мріяв, вони часто говорили про це. Але в притулку жодна дитина не мала ніякої тварини, хіба що воші в голові, казав Гуннар. Зрештою, і вошей не можна було мати, бо тоді на тебе налітала панна Шуліка з густим гребінцем.
Але тепер, на пагорку за хатиною Манюньої Сари, йому приснилося чорне кошеня, і то було його власне кошеня. Расмус годував його, давав йому бульбу з оселедцем. І добре, що те кошеня вві сні їло бульбу з оселедцем. Згадуючи про нього, Расмус стиха сміявся.
— Чого ти зуби продаєш? — спитав Оскар.
— Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня, — жваво відповів Расмус.
— "Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня", — проказав за ним Оскар. — Виходить рима. Я так і думав, що ти лежиш і складаєш вірші.
— А знаєте, що моє кошеня їло? — спитав Расмус.
— Мабуть, мишей, — мовив Оскар.
— Ні, воно їло бульбу з оселедцем. Ох, яке воно було гарне…
— Коти не їдять бульби з оселедцем, — заперечив Оскар.
— А моє кошеня їло.
Якусь хвилину вони лежали мовчки, дивлячись на верхівки сосон над собою. Расмус тримав на руках кота Манюньої Сари.
— "Вітання від Райського Оскара. Не лишайте Анну-Стіну саму з пані Гедберг", — замугикав Оскар.
— "Й кошеня те їло бульбу з оселедцем", — підхопив Расмус і весело пирхнув.
Оскар трохи подумав і заспівав:
Бо хоч вір, хоч не вір,
Кошеня — такий звір, що їсть саме бульбу…
— "З оселедцем!" — підхопив Расмус. — Оскаре, це вже майже пісня.
— Так, це пісня, — мовив Оскар і витяг гармонію. Він задумливо почав награвати мелодію, яку щойно мугикав.
І, чекаючи на Манюню Сару, вони ще раз заграли й заспівали свою пісню про кошеня:
Я оце заснув за дня,
й мені снилось кошеня,
й кошеня те їло бульбу з оселедцем.
Бо хоч вір, хоч не вір,
кошеня — такий звір,
що їсть саме бульбу з оселедцем.
Подумати тільки, так легко скласти пісню! Расмус вирішив наскладати їх багато — про котів, про собак, а може, й про ягнят. Звичайно, його пісні не будуть такі гарні, як "Твою дитину я убила" або "Ох, яке страхіття сталось", не конче, щоб у них лилася кров. Після моторошної ночі з Лівом і Ліандером Расмусові не хотілося ніяких страхіть.
Нарешті з'явилася Манюня Сара. На вигляд вона була дуже задоволена.
— Ленсмана немає вдома, — мовила вона, лагідно всміхаючись беззубим ротом. — Пішов брати людей до в'язниці. Це не так швидко робиться, і я не могла чекати.
— Але ж, думаю, листа ви залишили? — занепокоєно спитав Оскар. — Котромусь із поліцаїв.
Манюня Сара винувато похитала головою, схожою на моташку вовни.
— А ми так довго сидимо тут і чекаємо, — сказав Оскар. — То що ж ви робили весь цей час?
— Та я поспішала. Тільки зайшла до Фії Карл-Ісак випити кави, — спробувала виправдатись Манюня Сара.
— На чотири години?
— Нам треба було багато про що поговорити, — з гідністю відповіла стара. Вона не хотіла слухати ніяких докорів.
— Давайте листа, — сказав Оскар.
Расмус помітив, що він був трохи сердитий на Манюню Сару. На обличчі в старої знов з'явився винуватий вираз.
— Листа я забула у Фії Карл-Ісак, — відповіла вона. — А хіба в ньому було щось важливе?
Вона як стояла, в картатій хустині і в смугастому фартусі, так і взялася нишпорити в кущах винограду й щось общипувати в них, удаючи, що дуже заклопотана й не має часу думати про листа.
Оскар зітхнув.
— Ні, Манюня Саро, в ньому не було нічого важливого. Ви таки напевне попадете до раю. Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб!
— А я ж писав того листа кров'ю свого серця, — мовив Оскар Расмусові дорогою, коли вони йшли до Фії Карл-Ісак, щоб забрати забуте там повідомлення. — Я не здатен створити ще один роман того самого дня. Хоч би Фія нікуди не діла того листа.