Расмус-волоцюга

Сторінка 15 з 37

Астрід Ліндгрен

— Ленсман зробив добре діло, що звелів привезти мене в містечко, бо я однаково мав іти сюди! Тут я завжди граю по садибах, і мені платять трохи краще, ніж селяни. Селяни дають лише їжу.

— Але їжа — також непогана плата, — сказав Расмус, бо був голодний, хоч з'їв бутерброд і цукерок.

Оскар підвівся з лавки.

— Непогано, але ще краще, як дають гроші, — сказав він. — До речі… мабуть, треба навідатися до пані Гедберг.

— А хто це така?

— Це найласкавіша з усіх бабусь. Має гроші й не скупа. Я звичайно співаю для неї "Своя криничка в кожнім лісі". Вона тоді починає плакати і дає мені п'ятдесят ере.

Расмус аж підстрибнув із захвату.

— Цю пісню і я знаю. Її любила співати в кухні тітка Ольга.

— Видно, їй було гарно в кухні. Ну, то вставай, підемо до пані Гедберг обидва.

Расмус бадьоро йшов підстрибом по тротуару. Приємно буде заспівати разом із Оскаром. Подумати тільки, що хтось за таке може дати й гроші! Він глянув на Оскара відданими очима.

— Добре було б, якби я вивчив усі ваші пісні, Оскаре. Ану ж ви захрипнете!

Оскар схвально кивнув головою.

— Так, часом би я захрип, добре було б, щоб ти зміг заопікуватись Левовою нареченою та Ідиною могилою.

Будинок пані Гедберг був на самому краю містечка. То була стара зелена вілла, що стояла трохи осторонь від сусідніх будинків у затінку прохолодних кленів.

Расмус с Оскаром чемно спинилися біля брами. Музикам, що грають по садибах, не випадає вскакувати, мов на ґвалт, а треба підходити поволі, нібито нерішуче.

За огорожею духмянів жасмин і красувалися пишним червоним цвітом лев'ячі серця. Вздовж стежок у садку були пороблені грядочки з резедою і братками, але всі вони поросли лободою, мокрецем та іншим бур'яном.

— Шуліка сказилася б, якби побачила цей садок, — сказав Расмус.

— Пані Гедберг дуже стара, — пояснив Оскар, — вона вже не має сили давати лад садкові. А її служниця, по-моєму, не вельми хапається до роботи.

Вони підійшли стежкою до будинку, на диво тихого, зі спущеними фіранками. Важко було повірити, що в ньому хтось живе.

— Невже ласкава пані Гедберг померла? — мовив Оскар.

Навколо залягала глибока тиша, її порушувало тільки веселе цвірінькання горобців на веранді.

— Зараз побачимо, чи тут хтось є живий, — сказав Оскар і витяг гармонію. — Будемо співати.

Расмус набрав у груди повітря і заспівав. Це вперше він мав виступати прилюдно.

Своя криничка в кожнім лісі, Свої квітки на кожній луці..

О, як чудово звучала їхня пісня! Расмусові здавалося, що вони з Оскаром співають, мов ангели.

І в серці кожнім своя туга…

Далі вони не пішли. Бо зненацька піднялася фіранка і з відчиненого вікна визирнула служниця пані Гедберг. Принаймні так про неї подумав Расмус, бо вона була вбрана в блакитну сукню і в білий фартух, як звичайно служниці.

— Перестаньте співати, — мовила вона. — Пані Гедберг хвора й не хоче, щоб її турбували. Ідіть геть!

Оскар скинув кашкета.

— Прошу вас ласкаво передати вітання пані Гедберг. Вітання від Райського Оскара. Бажаю їй швидше одужати.

Служниця нічого не відповіла. Вона зачинила вікно і спустила фіранку.

— Ото проява, — сказав Оскар. — Раніше стара мала добру служницю, що завжди пригощала мене кавою, хоч куди б я йшов.

Расмус був глибоко розчарований. Він сподівався, що, може, пані Гедберг і тепер дасть їм п'ятдесят ере. Навіть Оскар був розчарований.

— Життя — не суцільний сонячний день, — пожартував він. — Ходімо звідси.

Але Расмус затримав його.

— Оскаре, я дуже хочу пити. Як ви гадаєте, можна мені зайти й попросити води, хоч пані Гедберг і хвора?

— А чого ж, можна, — відповів Оскар. — Не пожаліє ж для тебе служниця кухля води. — Вертайся, а я почекаю на тебе тут.

Расмус помчав назад. Він піднявся на веранду, сполохавши бідолашних горобців, що миттю розлетілися навсібіч, і постукав у вхідні двері. Йому ніхто не відповів, тож він зайшов до передпокою. Там було троє дверей. Расмус вибрав ті, що посередині, і знов постукав. Але в будинку було тихо, ніхто не сказав: "Заходьте". Він трохи почекав, тоді обережно прочинив двері й зайшов.

У кімнаті сиділа в кріслі стара жінка. Вона витріщила на нього очі так, наче побачила примару. Служниця, яка щойно прогнала їх, стояла поряд із нею і теж якось дивно дивилася на нього. Расмус зніяковів.

— Я… я хотів попросити у вас напитися, — несміливо мовив він.

Стара жінка не зводила з нього очей. Вона сиділа, немов спаралізована, а проте зібралася на силі і сказала:

— Анно-Стіно, дай хлопцеві напитися!

Та, яку звали Анна-Стіна, не виявила великого бажання, але все ж таки пішла до кухні, і Расмус залишився сам із пані Гедберг, бо ця стара жінка напевне була вона.

Расмус переступив із ноги на ногу. Чого вона так чудно дивиться на нього, наче перелякана до смерті? І чого вона не в ліжку, якщо хвора?

— Ви дуже хворі? — врешті зважився спитати він, коли вже не зміг витримати її настирливого погляду.

— Ні, я не хвора.

Стара відповіла так, ніби насилу вимовляла слова.

Не хвора. То чого ж служниця брехала?

Зайшла Анна-Стіна з черпаком води й сердито подала його Расмусові.

Вода була свіжа, добра, і він почав пити її великими ковтками. А п'ючи, зацікавлено водив очима по кімнаті. Це була справжня домівка, гарне панське помешкання, такого він досі не бачив зблизька. В кімнаті стояла канапа, оббита червоним оксамитом, — чудо, а не канапа! Крісло теж було оббите червоним оксамитом. А ще там був круглий стіл із якогось незвичайного блискучого дерева й шафка, окута металом, на вигляд ніби золотим. Килим на підлозі був м'який і мінився різними барвами, розкішні темно-зелені атласні завіси прикривали двері до другої кімнати, а поряд із дверима гарні сходи вели на другий поверх.

Але з тими завісами робилося щось дивне — вони ворушилися, справді ворушилися! Расмус ковзнув очима вниз і побачив, що з-під завіси витикався ясний чоловічий черевик, обведений біля підошви лямівкою з чорної блискучої шкіри.

Дивні звичаї мають люди в цих панських домах! Адже за завісою напевне стояв якийсь чоловік. Та, власне, це не його, Расмусів, клопіт. Може, вони граються в хованки. Проте його лякали очі пані Гедберг. Він ще не бачив у людському погляді такого страху. Пані Гедберг дивилася на завісу, наче, там на неї чигало щось небезпечне.