Гомін літа, подумав Расмус. З озерця, де він плавав, йому було чути лише дзеленчання дзвоника, кукання зозулі десь далі на другому березі і свій власний хлюпіт — все це разом і було гомоном літа.
Оскар, видно, теж відчував літо, бо, розплутуючи гребінцем свого чуба, раптом почав наспівувати що йому на думку спадало:
Настало літо,
І світить сонце,
І скрізь по лузі кізяки…
Він замовк і невдоволено подивився в дзеркальце на свою зачіску. Чуб стирчав на всі боки, як і перед тим, тож Оскар сховав гребінця в рюкзак.
— Ви не хочете скупатися? — гукнув Расмус.
— Ні, але ноги помию.
Оскар закотив штани й заліз у воду.
— Я вже купався, — сказав він.
— Коли?
— Того літа, — відповів Оскар. — Ушанував купанням королівську родину. Бо то було п'ятнадцятого травня, на іменини королеви Софії. Вода тоді виявилась безбожно холодною. Я не хочу залазити цілий. Можна бути чистим, миючи себе по частині.
— Доведіть!
— Довести можна ось як… — почав Оскар, та тієї миті спіткнувся і впав.
Він сидів по пояс у воді і спантеличено озирався навколо. Расмус весело зареготав, і Оскар сердито глянув у його бік.
— Як я сказав… довести можна ось як, — невдоволено мовив він і виліз на берег, але вже не сердитий. Там він сів на камінь, старанно витер ноги й почалапав у мокрих штанях берегом, стиха наспівуючи:
Настало літо,
І світить сонце,
І я скупався в озерці…
— Оскаре, я вас люблю! — гукнув йому Расмус, сам не знаючи, чому в нього з'явилося бажання так гукнути.
Скоро геть стемніло. Оскар розпалив на прискалку багаття, щоб висушити штани й щоб відлякувати комарів.
— І щоб у нас було табірне багаття, як в індіанців, — сказав Расмус, присуваючись якнайближче до вогню.
Вони того дня були у великому маєтку, і їм дали з собою бутербродів та молока. Оскар за те співав там гарних пісень і грав на гармонії. Співав про Ідину могилу, про Левову наречену і ще інших, яких Расмус досі не чув.
Він розгорнув газету з бутербродами. Ти ба, і в цій газеті писалося про злодіїв. Один заголовок повідомляв: "Ніякого сліду від грабіжників, що вчинили напад на фабрику в Санде". А другий: "Поліція старанно прочісує місцевість".
Расмус підніс газету Оскарові до носа і спитав:
— А далеко звідси до тієї фабрики, Оскаре?
— Та десь не більше, як три або чотири милі, — відповів Оскар.
Расмус розіклав бутерброди на пласкому камені.
— Ті, що з сиром, — від Левової нареченої, — сказав він, — а ті, що з ковбасою, — з Ідиної могили.
— А це гук водоспаду Авеста, — підхопив Оскар і приклав до губ пляшку з молоком.
Расмус почав наминати бутерброд із ковбасою.
— Та жінка в маєтку гарна й добра, але вже має двох кучерявих дівчат.
— Думаєш, що якби не мала, то взяла б тебе? — спитав Оскар.
— Так, — відповів Расмус. — Хотів би я опинитися в такому місці. В когось гарного й багатого.
— Ох-ох-ох, — тільки й сказав Оскар.
Навколо них витанцьовували комарі, і чим більше вичахало багаття, тим набридливіші вони ставали.
— Ми зараз обдуримо цих кровопивців, сховаємося від них на нічліг, — вирішив Оскар.
Він приніс кухликом з озерця води й залив вогонь, тоді спакував свої речі.
Поблизу видніла садиба. Оскар уже бував там і тепер попросив дозволу переночувати на горищі з сіном.
Уся садиба вже спала, коли вони обережно побралися містком до дверей на горище.
Расмус вимостив собі місце й нагорнув на себе сіна стільки, що витикався лише його ніс. Тут також були комарі, тому він хотів якомога більше затулитися від них.
— Тобі зручно? — спитав Оскар, коли й сам уже вмостився.
— Так, тільки трохи болять хідлі, — відповів Расмус. Оскар позіхнув.
— Всьому є кінець, сказав селянин, коли перевернувся з возом у ставок. За ніч перестануть.
Расмус іще трохи полежав, не засинаючи. В сіні щось дивно шелестіло й полускувало. Він би боявся, якби близько від нього не лежав у темряві Оскар. У хліву під ними тихо подзенькував ланцюг. То ворушилася у стійлі котрась корова. А над ним виводили свою набридливу пісню комарі. Це було останнє, що Расмус чув, засинаючи.
Розділ шостий
Прокинувся Расмус через кілька годин удосвіта. Прокинувся від жахливого голосу, що сказав:
— Так, він тут лежить.
Він побачив двох поліцаїв, що стояли метрів за два від нього, а ще побачив, що сонний Оскар сидить на сіні. Але більше нічого не побачив, бо Оскар швидко кинув на нього оберемок сіна.
Серце в нього калатало.
Зараз… зараз з'явиться ленсман[1]. Зараз він відішле його назад до сирітського притулку.
— Що це таке? — почув він Оскарів голос.
— Потім дізнаєшся, — відповів котрийсь із поліцаїв. — Тобі доведеться піти з нами.
Оскар розсердився.
— Я хотів би дізнатися, чому повинен іти з вами? Я нічого поганого не зробив.
— Ми допитуємо всіх волоцюг. Ану гайда. Оскар розсердився ще дужче.
— Телеп дурного по ногах, щоб присів! Я собі сплю, невинний, мов наречена, а ви вдосвіта стягаєте мене з постелі! Глядіть, щоб я не осатанів.
Проте він поволі вибрався з сіна, звівся на ноги і знайшов нагоду шепнути Расмусові:
— Лежи! Не ворушися!
І поліцаї повели Оскара з собою.
Забрали від нього Оскара! Що могло бути гірше? Зникли з Оскаром, і Расмус навіть не знав куди. Рюкзак поліцаї теж узяли з собою. Расмус виглянув у шпару в дверях і побачив, як Оскар сідав на бричку. Один із поліцаїв сів поряд із ним і взявся за віжки. А другий примостився ззаду. Коло брички стояв господар садиби й один наймит, а з кухонного вікна вихилились голови господині та наймичок, що зацікавлено стежили за тим неприємним від'їздом. Поліцай, що тримав віжки, ляснув батогом, і бричка поїхала. Зацокали копита по бруківці. Для Расмуса то був моторошний звук — тепер він уже ніколи не побачить Оскара. З розпачу він упав на сіно, стримуючи плач.
Та ось він почув, що до хліва хтось зайшов. Брязнули дійниці, кілька корів заревло, ніби на пожежу, і дві дівчини завели жваву розмову. Расмус обережно підсунувся до дірки в стелі, щоб послухати їх: може, вони скажуть щось про Оскара.
— Від волоцюг усього можна сподіватися, — почув він слова однієї дівчини. — Я не здивуюся, що це і є той, хто забрав усі гроші в Санде.
— Тому його й повезли до ленсмана на допит, — мовила друга.