— Дати ще бутерброд? — спитав Оскар і підсунув йому новий шматок хліба з салом.
— А можна?.. Не шкода?
— Можна, будь ласка, — мовив Оскар. — Сільські господині не скупі, а ця, що мені їх дала, мабуть, відчувала, що я зустріну тебе.
Вони мовчки сиділи на сіні й жували бутерброди, аж поки з'їли все до останньої крихти. Допили вони й молоко, і в Расмуса в животі стало ще холодніше, ніж було досі. Він був наїдений, але весь тремтів.
— Щиро дякую, — сказав Расмус. — Я зроду не їв нічого смачнішого.
— Але ти геть посинів, — мовив Оскар. — Швидше вилазь звідси, щоб трохи зігрівся.
Оскар підвівся, закинув на плечі рюкзак і рушив до дверей. Расмус побачив його високу огрядну постать на тлі відчинених дверей і збагнув, що він хоче йти. Його вжахнула ця думка. Оскар не повинен піти й залишити його самого.
— Оскаре, — покликав він, такий наляканий, що насилу вимовляв слова, — Оскаре, я теж хочу бути райським волоцюгою!
Оскар обернувся і глянув на нього.
— Ні, таким, як ти, не можна волочитися дорогами. Такі, як ти, повинні сидіти вдома з татом і мамою.
— У мене немає ні тата, ні мами, — сказав Расмус. Ох, як Оскар не розуміє, що він дуже самітний, і не зглянеться над ним! Він схопився з сіна й кинувсь до волоцюги.
— У мене немає ні тата, ні мами, але я шукаю. — Він схвильовано схопив Оскара за руку. — Можна мені ходити з вами, поки я шукатиму?
— Що ти шукаєш? — спитав Оскар.
— Шукаю когось, хто б захотів узяти мене, — відповів Расмус. — Як ви гадаєте, чи все-таки хтось захотів би взяти хлопця з рівним чубом?
Оскар збентежено дивився на худеньке, веснянкувате, схвильоване личко, очікувально звернене до нього.
— Думаю, знайдуться такі, що захотіли б узяти хлопця з рівним чубом. Головне, щоб той чуб був чистий.
— У мене він чистий, — запевнив Расмус. — Ну, майже чистий, — додав він. Бо, мабуть, важко бути дуже чистим, коли ти втік з притулку.
Оскар суворо глянув на нього.
— Ану, будь такий ласкавий, шпар, звідки ти взявся. Расмус опустив очі й почав копирсати землю великим пальцем ноги.
— Із Вестергаги… з сирітського притулку. Але я не хочу вертатися туди, — з притиском заявив він, уже забувши, що недавно палко мріяв знов опинитися там. Тепер Расмус знав тільки одне: він хоче мандрувати з Оскаром, хоч іще не минуло й години, як уперше його побачив.
— Чого ти втік? — спитав Оскар. — Зробив щось погане?
Расмус іще завзятіше закопирсав пальцем землю.
— Так, — відповів він і кивнув головою. — Я вилив воду на панну Шуліку.
Оскар засміявся, але відразу споважнів.
— А ти не з тих, що мають липкі руки, га? Ти нічого не поцупив?
— Поцупив… — провинно мовив Расмус.
— Ну, то ти мені не товариш, — сказав Оскар. — Коли під час мандрів крадеш, усе пропало. Не встигнеш і чхнути, як опинишся в поліції. Ні, я не можу взяти тебе з собою.
Расмус розпачливо вчепився в нього.
— Любий Оскаре…
— Не допоможе тобі ніякий "любий", — сказав Оскар. — Що ти поцупив?
Расмус знов закопирсав пальцем землю.
— Скоринку хліба, — тихо мовив він. — Коли мав тікати… щоб було щось на дорогу.
— Скоринку хліба? — Оскар так зареготав, що аж зуби заблищали. — Скоринка не рахується.
Расмусові відлягло від серця.
— То можна мені стати справжньою божою зозулею?
— Можна, такий дріб'язок, як скоринка, на заваді не стане, — відповів Оскар.
— То я буду вашим товаришем? — питав далі Расмус.
— Гм, трохи пройдеш зі мною, а там побачимо, чи нам добре буде разом.
— Дякую, любий Оскаре, — втішився Расмус. — Мені вже добре разом.
І вони рушили в дорогу. Сонце стояло ще низько. Село струшувало з себе сон. Десь далеко співав півень, гавкали собаки, дорогою проторохтів порожній драбинястий віз, який тягла пара худих коней. Заспаний наймит стояв на возі й вимахував батогом.
— Може, ми гукнемо його і спитаємо, чи він би не підвіз нас? — запропонував Расмус.
— Тут ти не гукай. Поки що сиди тихо. Хтозна, може, панна Шуліка так любить тебе, що послала поліцію, щоб вона привела тебе назад до притулку.
— Ви так гадаєте? — спитав Расмус і знов затремтів з холоду і з ляку.
— Ні, кілька днів вона буде спокійна. Бо думає, що ти повернешся, як зголоднієш.
— Але я не повернуся, — мовив Расмус. Він позіхнув на весь рот і винувато додав: — Я цієї ночі майже не спав.
Він був сонний і стомлений, але не хотів бути тягарем для Оскара, що йшов безжурно, сягнистим кроком.
— Он як, ти невиспаний.
Оскар пильно глянув на виснаженого, посинілого хлопчика, що підтюпцем біг поряд, намагаючись дотримати його кроку.
— Зараз ми знайдемо таке місце, де ти зможеш зігрітися й поспати.
— Хіба серед дня сплять? — здивувався Расмус. — Я ж щойно встав.
— Волоцюги сплять, — відповів Оскар.
І тоді Расмус збагнув, що означало бути волоцюгою. Коротка мить осяяння — і він збагнув усю дивовижу цього нового життя: кожен може робити саме те, що хоче. Може їсти, спати, мандрувати, як йому випадає. Він вільний, щасливо вільний, мов пташка в лісі.
Сп'янілий від свого відкриття, Расмус дріботів поряд із Оскаром. Він уже почував себе волоцюгою, розглядав усе навколо очима волоцюги. Він бачив дорогу, що лагідними закрутами пролягала вдалину й вабила новими таємницями за кожним закрутом. Бачив зелені пасовища, де в промінні ранкового сонця мирно ремиґали корови, бачив червоні селянські хати, на причілках яких прочумані зі сну наймички мили дійниці, а наймити набирали воду в жолоби для коней. У хатах плакали діти, на прив'язі скавчали собаки, а в хлівах ревіли отелені корови, що просилися надвір, на пасовисько. Він дивився і слухав усе це як волоцюга і сприймав його як волоцюга.
Поряд із ним ішов Оскар, щось бадьоро мугикаючи. Зненацька він звернув з дороги й зупинився на сонячній галявинці між кількома високими кущами ялівцю.
— Тут ти можеш попустити віжки, — сказав Оскар. — Тут затишок, осоння, і з дороги тебе не помітить жодна пика.
Расмус позіхнув, але від раптової тривожної думки так і застиг з роззявленим ротом.
— Оскаре, а ви не підете від мене, коли я засну? Оскар похитав головою і тільки сказав:
— Спи, спи.
Расмус кинувся на землю. Він ліг долілиць, уткнувшись носом у куточок зігнутої руки. Сонце приємно гріло його, і він відчув, що засинає. А ще, засинаючи, відчув, що Оскар укрив його своїм піджаком. Тепер йому вже не було холодно.