Коні зупинилися, знемоглися... Султанмурат зліз із сідла, ледве тримаючись на набряклих отерплих ногах, мов. п'яний, пройшовся шкутильгаючи навколо запряги. І так йому стало боляче, нестерпно шкода змилених коней, котрі аж тремтіли, мокрі від вух і до копит, важко, запалено дихаючи, що він од жалю аж застогнав.
А сніг усе падав і танув, падав і танув на паруючих конячих спинах. Султанмурат скинув з голови намоклий важкий мішок, неслухняними, задубілими руками став розтягати петлі збруї, а далі не витримав, розридався, обнімаючи за шию Чабдара, і, плачучи, шепотів: "Простіть мене, простіть!" — відчуваючи на губах гарячий, гірко-солоний смак кінського поту...
— Ей, Султанмурате! Ти чого там?—долинув голос Анатая, що наближався, йдучи борозною.
— Давай розпрягай! — гукнув у відповідь Султанмурат.
10
Зате ранок наступного дня видався ясний і чистий. Ніяких слідів учорашньої негоди. Тільки сирість, тільки ба-дьорливий холодок, тільки легенький рум'янець над землею, тільки підновлений білий сніг на горах. Раннє сонце викочувалося з-за гір, оповіщаючи світ про себе радісною,
1 Зардеп — гарячий кінський жир-навар.
розлитою на півнеба загравою весняного сходу. Весь широчезний Аксай з усіма його улоговинами, рівнинами, пригірками й низинами видно було далеко-далеко. Зате гори Великого Манасового пасма, біля яких вони народилися й виросли, здавалося, підійшли вночі ближче — неправдоподібно, але підступили гори тієї ночі до Аксаю, до них, щоб; прокинувшись уранці, орачі подивувалися їхньою величчю, красою і могутністю. .
Близько й далеко, поруч і недосяжно сяяли на сході гірські кряжі...
Так, великий ранок займався того дня на Аксаї. На оранку вийшли не поспішаючи, вирішили зачекати, щоб землю обвітрило.
А тим часом коней пошкребли, збрую розправили, пересипали підмоклий овес. Сонце швидко нагріло. І тоді вони рушили до плугів. Кожен на своєму четверику. Плуги засмоктало у вчорашніх борознах. Утрьох вивертали кожний, чистили лемеші, змащували колеса. А потім запрягали коней, розраховували до вечора закінчити гінку, а зранку перейти на нову ділянку. Робота посувалася добре. Коні, спочивши за ніч, доглянуті вранці, бадьоро працювали. Втяглися отож тепер уже по-справжньому. Призвичаїлися тягти нелегкого плуга. А вчорашня оранка по снігу виправдала себе — грунт провітрився, вивернуті по снігу скиби розсипалися під промінням сонця на дрібні рівні грудочки. Отже, земля не поламана, не зім'ята. Отже, оранка добра.
Хороший був той день. Бувають такі дні, коли все ладиться, коли життя зрозуміле, чудове, просте. Недарма готувалися всю зиму, трудилися, школу змушені були залишити; аксайський загін діє, плуги йдуть, сьогодні повинні прибути Ергеш і Кубаткул. Тоді в них буде п'ять плугів, це десять лемешів. Сила. Справжній десант! А потім посіють, заволочать поля — і тоді жди врожаю! Ярий хліб зовсім непоганий хліб. Бригадир Чекиш каже, ярий хліб за врожайністю поступається перед озимим, але зате найсмачніший. Діло піде. Дощі будуть. Не може бути, щоб дощі підвели, коли стільки праці вкладено, дощі будуть, аби лише там, на фронті, трималися, наступали наші, щоб на щастя вродив цей хліб, не застряв у горлі...
Так вони йшли в загінках. Попереду Султанмурат, за иим за дві сотні кроків Анатай і майже за півверстви Ер-кінбек...
Сонце пригрівало все дужче. І на очах зазеленіли легким пушком ковили степові пригорки. Мов у казці: ідеш в один кінець — зеленіє праворуч, їдеш у другий кінець — зеленіє ліворуч. Земля вогко парувала оновленим духом. А плуги йшли по Аксаю, залишаючи за собою гриви свіжих скиб... ~
Спурхнув жайворонок із землі. Задзвенів, залився неподалік, і ще десь заспівав жайворонок, і ще десь. Султанмурат усміхнувся. Співають собі на радість, ні домівки в них, ні листочка, ні гілочки над головою, живуть собі в голому степу, як уміють. І задоволені. Весні радіють, сонцю радіють. А де вони були вчора, як перечекали негоду? Ну, те вже минулося.
Весна тепер не поступиться своїм. І роботи ще багато, це ж тільки початок. Ну то що ж! Ось прибудуть сьогодні Ергеш і Кубаткул, і тоді всім десантом наляжуть, піде діло, піде...
Поганяючи коней, Султанмурат помітив вершника. Він проїжджав повз ріллю далеченько, поглядаючи в їхній бік, їхав він у гори. За плечима рушниця. На голові кошлата зимова шапка. Кінь під ним рудий, кремезний, виїжджений. Хлопці теж помітили його. Почали гукати:
— Ей, мисливцю, завертай до нас!
Але мисливець. не відгукнувся. Він їхав мимо них, не наближаючись, усе поглядаючи в їхній бік. Султанмурат зрадів, коли його побачив, зупинив коней і, ставши на стремена, гукнув:
— Ей, мисливцю, спасибі за ширалгу! 1 Спасибі, кажу! За ширалгу спасибі!
Але той так і не відгукнувся. Ніби не чув і не розумів, про що мова. Незабаром він сховався за пагорбами. Виходить, немає коли, поспішає у своїх справах.
, А приблизно через півгодини появився другий мисливець. Він теж їхав у гори і теж з рушницею. Але він проїжджав другим краєм, з другого боку загону, і теж здалека поглядав у їхній бік, проїхав мовчки, не завернув, не привітався з орачами. А годиться звернути з дороги, побажати орачам здоров'я і врожаю. Старий Чекиш каже — люди не ті пішли. Може, його правда, мудрий дід Чекиш.
А потім була найхвилюючіша подія.
Перший почув Анатай. Молодець. Це він закричав з усієї сили:
— Журавлі! Журавлі летять!
Ширалга — частина здобичі.
Султанмурат тлянув угору — в чистому, безмежно синьому і безмежно бездонному небесному просторі летіли,. поволі кружляючи, перешиковуючись на ходу, перегукуючись, журавлі. Велика зграя. Птахи були високо. Та небо було ще вище. Неосяжне велике небо — і зграя журавлів, що пливли живим островом у цій неосяжності. Султанмурат дивився, задерши голову, і лише потім спохо-пився, несамовито закричав:
— Ура-а! Журавлі!
Всі троє добре бачили, що то були журавлі, але криком сповіщали один одному як велику несподівану новину:
— Журавлі! Журавлі! Журавлі!
Султанмурат згадав, що ранній приліт журавлів — добра прикмета.
— Ранні журавлі — добра прикмета! — гукнув він Анатаєві, обернувшись у сідлі.— Врожай, врожай буде!