Султанмурат устиг накинути на .голову мішок, але все одно це не врятувало його від снігопаду. Сидячи верхи на борозенному коні в середині запряги, розмахуючи над головою батогом, він весь час одкривався вітрові то з одного, то з другого боку. Сніг припустився густий, мокрий, швидко танув. Завіяло, закрутило. У сніговій імлі сховалися гори, світ зімкнувся. І тільки нокаюче погукування чути було в цій імлі, мов крики птахів, що їх застукала зненацька непогода.
А, плуги йшли. Чорні плуги то з'являлися на пагорбі, мов на гребені хвилі, то знову зникали в низині...
Припадаючи до борозни, мовби виповзаючи з самої землі, йшли четверики, пожадливо дихали коні, бралися з усіх сил. Сніг миттю танув на їхніх розгарячілих, напружених спинах, стікаючи патьоками по боках. Важко коням, дуже важко, земля намокла, ковзається під копитами, збруя ^обважніла од вологи, лемеші застряють, засмоктуються в
! 151
липких шарах цілини. Але не можна зупиняти плуги. Треба орати. Завтра, як вигляне сонце, ці борозни провітряться й поле буде готове. Не можна гаяти часу.
Плуг застрявав. Султанмурат тільки те й робив, що злазив з сідла, зчищав пужалном глину з лемешів і, гукнувши до Анатая й Еркінбека, які йшли позаду, і почувши у відповідь їхні голоси, знову проштовхувався поміж мокрими збруями й тілами коней до борозенного коня, знову вилазив у сідло, і знову четверик ішов попереду.
А сніг не переставав. Пливли чорні запряги плугів, мов кораблі в білому тумані. І в тій тихій сніговій заметілі, що поглинала всі звуки, линули над полем лише погукування плугатарів:
— Ана-та-й!
— Еркінбе-екІ
— Султанмура-а-ат!
По обличчю текло: чи то талий сніг, чи то піт; руки на поводах понабухали, посиніли, від холоду й сирості, здушеним боками коней, які терлися один об одного, ногам було боляче, хотілося їх кудись пересунути й не було куди, але Султанмурат розумів, що за ним по його сліду йдуть Анатай і Еркінбек, що втрьох вони — шість лемешів, що не має він права зупиняти посеред дня шість лемешів, які орють аксайську землю. Аби тільки коні здужали, аби тільки коні не здалися. І тому вій подумки звертався до них, бадьорив їх:
"Потерпіть, народжені від Камбар-Ати дружніше налягайте. Не кожного ж дня буде так важко. Сьогодні сніг, а завтра його не буде. Вперед, вперед, но, но! Потерпіть, народжені від Чолпон-Ати, он попереду кінчаються гони, зараз ми повернемо там і підемо назад. Потерпіть, не сповільнюйте ходу. Я не маю права випрягти вас із плуга. До цього ми вас готували всю зиму. Іншого виходу немає. Я жену вас по м'якій і твердій землі, вам важко, та інакше хліб не родить. Старий Чекиш каже, що так було і так буде вовіки. Він каже, що хліб, кожен шматок хліба политий потом, тільки не всі це знають і не всі думають про це, коли їдять. А нам дуже потрібен хліб. Дуже потрібен. Тому ми з вами тут, на Аксаї.
Чабдаре, мій брате, мій борозенний коню. Ти тягнеш плуга й мене несеш на собі. Прости, що й тебе стьобаю батогом. Так треба. Не ображайся, Чабдаре.
К а м б а р-А та — міфічний заступник коней.
Чонтору, ти йдеш зліва, ти ступаєш по ріллі, тобі важче, ніж іншим, але ти найсильніший після Чабдара. Тебе, Чонтору, батько мій Бекбай завжди хвалив. Пам'ятаєш? А пам'ятаєш, як усі ми їздили до міста?.. Листів немає від батька давно вже, це страшно, вам,, коням, цього не зрозуміти. Коли люди з війни довго не пишуть — це дуже страшно. Мати геть схудла від туги й страху. Коли оплакували Анатаєвого батька, дужче за всіх і гіркіше за всіх плакали Інкамал-апай і мати. Вони щось знають, щось недобре, але не кажуть. Вони щось знають... Но, но, Чонтору, я не дозволю тобі здаватися. Вперед, Чонтору 1 Тримайся!
І ти, Білохвостий, ти теж мій брат. Ти йдеш праворуч від мене, в середині запряги. Ти мусиш дуже добре тягти, ви з Чабдаром корінники. Ти гарний кінь, у тебе незвичайний білий хвіст. Але ти не здавайся, не падай духом. Я не дозволю тобі втомитися. Но, но, Білохвостий! Не підводь!
Брате .мій, Карий, ти простий і хороший кінь. Коли я вибирав тебе у свою четвірку, я покладав на тебе велику надію. Ти роботяга і норовом сумирний. Я й тебе дуже поважаю. Ти йдеш з самого краю, і тебе завжди видно. По тобі судять збоку, як справи наші, Карий, брате мій. І я тебе не скривджу, ти тільки тягни, тягни, не здавайся. Я тобі обіцяю: коли ми закінчимо орати й сіяти на Аксаї, коли ми повертатимемося в аїл, ти будеш іти також скраю, щоб усі бачили тебе. І мИ проїдемо мимо її дому, і коли вона вибіжить на вулицю, то зразу угледить тебе, Карий, брате мій. Мені так і не пощастило побачитися з нею перед від'їздом. Хустинка її при мені, вона завжди при мені. Вона схована від снігу й дощу. Я про неї завжди, весь час думаю. Я не можу про неї не думати. Якщо я перестану про неї думати, все спустошиться і мені нецікаво буде жити.
Но, но, народжені від Камбар-Ати! Дружніше налягайте, вперед, вперед! Но! Но!.. А сніг усе йде, все йде! Який мокрий сніг. Змокли ми геть з голови до ніг. І вітер ■ піддуває. Добре, коли кухарка наша догадалася накрити сіно попонами. А якщо не догадалася, намокне сіно, про-: паде. Чим вас годувати будемо — дванадцять голів? Тре-} ба було сказати їй перед від'їздом, забув, не думав, що сніг і повалить.
І* Чудна вона стара, очі в неї завидющі. Коней наших кусе розхвалює, не надивиться. Які справні, каже, коні, ситі. І|Жиру, каже, на боках на два пальці. Раніше колись, мов-[ ляв, таких коней різали на великих поминках. У ті часи, Е каже, м'ясо їли донесхочу. І коли варили конину в сорока-
I 153
відерних казанах, то жир — зардеп слово ж яке,— каже, знімали зверху, зачерпували повно черпаком, односили недужим. Тим жиром, каже, попоїти хворого — зразу стане на ноги. От яка ненажерлива, тільки про жир і думає. Хоч би не зурочила коней. Та ну її! В школі ж говорили, що пристріт — то все брехня. Хай собі базікає, аби тільки вчасно їсти готувала. А вчора здивувала, м'ясо гірського цапа зварила. Худющий цап, а все ж. Проїжджали, каже, якісь мисливці з гір, двоє, завернули на вогник у юрту і ось залишили частину здобичі. Спасибі тим мисливцям, значить, звичай знають люди. Хочуть, щоб і вдруге їм удача була на полюванні,— першому стрічному дали належну йому частку. А ми, звичайно, перші стрічні на їхній дорозі, якщо вони спускалися з гір, навкруги нікого. Скачи в горн, скачи в степ — нікого не зустрінеш. А сніг не перестає. От зарядив... Геть вибилися з сили..."