Ранні журавлі

Сторінка 19 з 30

Чингіз Айтматов

Величезна, прекрасна тиша спочивала на землі в світлому передвечір'ї, що непомітно поринало в присмерк.

7

І надходили ті дні.,.

Тривожне, томливе чекання відповіді від Мирзагуль не залишало його весь день, доки він не васинав мертвим сном... Він думав про це весь час, що б не робив. Працював з повною віддачею, командував своїм десантом, а в думках тільки й ждав, коли нарешті прибіжить із школи на стайню Аджімурат, коли принесе так довго очікувану відповідь. У них з Аджімуратом були навіть свої умовні сигнали. Якщо Мирзагуль дала відповідь, то Аджімурат повинен бігти з підскоком, розмахуючи руками, стриб-скік; якщо ні, то не бігти, а йти, і щоб руки були в кишенях.

Султанмурат увесь час поглядав у той бік. Та що не день, братунь приходив, тримаючи руки в кишенях. Сумував, мучився Султанмурат. Терпець урвався. Допитувався, питав і перепитував Аджімурата, що вона йому сказала при зустрічі, як він до неї підійшов і яка відбулася розмова. Брат уже спав, коли Султанмурат повертався додому. А хотілося випитати ще якісь подробиці. А випитувати особливо то й не було чого. Зі слів Аджімурата виходило, що та нестерпна Мирзагуль-бійкеч зовсім ні про що не говорила з ним на перервах, а вдавала, що нічого не знає, нічого не пам'ятає. Наче ніякого листа й не одержувала. Стоїть собі на перервах, розмовляє з подругами, а його, Аджімурата, не помічає, доки сам не підійде, не потягне за руку.

Не розумів Султанмурат, що б це означало. Якщо Мирзагуль не хоче мати з ним нічого спільного, то чого не відповість, чому не скаже про це одверто? Чому мовчить, невже не догадується вона, як боляче, як тяжко чекати відповіді?

З цими думками він поринав у сон, а вранці, починаючи день, знову думав про це. І вже часу не лишалося чекати. Сніги навколо хутко танули. От-от відступить мерзлота й земля запарує, от-от проляже перша борозна в полі, а там устигай тільки...

Одного разу Султанмурат сказав братові: — Передай їй, що скоро я поїду в Аксай, надовго поїду...

Відповідь була короткою.

"Знаю",— сказала вона, і більше нічого.

Султанмурат губився в здогадах. Іноді хотілося побігти в школу, дочекатися перерви, побачити її і поспитати самому, що все це означає. Але не зважувався. Все, що раніше здавалося дуже простим, тепер стало майже непереборним. Страх, нерішучість, сором'язливість і сумнів, мов мінлива погода в горах, терзали його душу...

Та й роботу не залишиш. Роботи по горло. Бути командиром десанту, як виявилося, не дуже легко. З ранку й до вечора робота, робота, і чим ближче надходила пора виходу на Аксай, тим більше всяких клопотів назбирувалося.

Наближаючись, весна, проте, не тільки додавала різних турбот, а й прикрашала, обновлювала, розбурхувала їхнє життя. По-весняному стало на водопої, веселіше, просторіше. Крига зникла, як дим. Річка, заново відкрившись, шумливим водограєм весело бігла по кам'янистому перекату. Кожнісінька галька на дні переливалася світлом і тінню в бистроплинному зеленуватому потоці. Коні шумно забігали табуном на середину річки, здіймаючи хмаровища бризок в-під копит. І хлопці верхи туди ж, у ту купу. Сміх, вигуки від холодних бризок, штовханина...

Саме в такий момент на водопої Султанмурат побачив її. На камінцях через річку побачив і обімлів. Чого б, здавалося, обімлів? Мирзагуль була не сама. Четверо було їх, дівчат. Вони йшли зі школи. Він міг би їх не помітити... Хіба мало людей ходить тією дорогою, перескакуючи по переступках через річку. Та от же пощастило! Глянув випадково й від того обімлів, притримуючи Чабдара на місці, одразу впізнав її. Вона ступала по камінцях і теж упізнала його, захиталася на переброді, балансуючи руками, й, діставшись берега, зупинилася, ще раз кинула погляд у його бік. І, йдучи геть з подругами, .кілька разів озиралася. Щоразу, коли вона оберталася в його бік, він ладен був поскакати, полетіти за нею, щоб зразу ж, не ховаючись, не боячись сказати їй, як він любить її. І що без неї життя не може бути життям. І кожного разу не вистачало духу, кожного разу, коли вона озиралася на нього, він умирав і воскресав. Вона вже зникла з подругами на повороті на Аральську вулицю, а він усе притримував Чабдара посеред річки, хоч інші коні вже давно понапивалися й вийшли на берег. Хлопці згонили їх до гурту, щоб рушити на кінний двір, а він стояв на місці, вдаючи, що все ще напуває Чабдара...

А потім думав про це й дивувався, картав себе, що не догадався раніше побачити її, зустріти на цій дорозі, коли вона повертається із школи. Еге ж, там, на камінцях через річку, завжди можна зустрітися ніби ненароком. Як же раніше не спало це на думку? Звичайно ж, треба самому діяти, зустріти її й узнати від неї самої, що вона думає про його лист.

Він зрозумів потім, що зустрічі такі могли бути кожного божого дня, якби їхній десант пригонив коней на водопій трохи пізніше, аніж звичайно. Дуже прикро було Султанмуратові усвідомлювати, що кожного разу по тому, як вони гнали коней з водопою, появлялася на тому ж місці Мирзагуль, а він не міг докумекатись до такого простого діла. Страждає, мучиться, коли.все так просто...

Тепер він вирішив дочекатися її. На другий день Султанмурат затримався на річці, сказав хлопцям, що скоро повернеться, зробить добру розминку Чабдарові, а хлопців попросив, щоб вони доглянули його коней після водопою: поприв'язували їх на місце, заклали корму. • І знову Анатай!

Він не поспішав повертатися з водопою й інших затримував.

— А я знаю, кого ти ждеш,— сказав він з викликом. Ох і осоружний тип!

Султанмурат теж хороший. Немає того, щоб спокійно обізватися: "Знаєш, ну й добре. Ти не помиляєшся", так замість цього обізвав Анатая:

— А ти шпигун фашистський!

— Це хто шпигун? Я шпигун?

— Ти шпигун!

— Ану, доведи! Якщо я шпигун, нехай мене розстріляє трибунал! А ні, я тобі пику поб'ю!

І вони зчепилися, понукнули коней назустріч один одному і, напираючи один на одного, закрутилися посеред річки. Погрозливо кричали, кидали люті погляди, стягали один одного з коней. Хлопці на березі сміялись, потішалися, під'юджували, а вони, як півні, розійшлись не. на жарт. Вода закипіла навколо, розліталася бризками, спотикалися коні в воді, скрегочучи підковами по камінцях, і тоді Еркінбек крикнув: