"Га! Ось воно що, он яка то Райська долина! Я про неї чув. Там і троянди колись в оранжереях цвіли, і лазні з теплою водою радоновою для начальства були..."
— Слухай, а звідкіля там косяк коней?
— Ліспромгоспівські, трельовочні коні. Коли техніку ліспромгосп одержав, то деяких на м'ясо для капканів пустили, яких інших у колгосп продали, а оцих, найкращих кобил і вороного жеребця, один бригадир пожалів і лишив у лісі. Вороний зі своїми матками вижив, і тепер цілий косяк гуляє в Райській долині. А ліспромгоспу немає, бо нема чого рубати. Кінчили з лісом остаточно.
— Чому ти раніше не наклав руку на косяк?
Зозуля примружився пухнатими віями і проказав:
— У мене ім'я левине — Річард! Але я ніколи не рикаю і не стрибаю, поки не буде товариша по ділу... Ти от читав про левів у журналі "Знание — сила"?..
— То я тобі товариш?
— Ще й який ти мені товариш! Хіба з тобою хто порівняється?
— Не захвалюй, ти мене чверть години знаєш...— кажу йому — Он краще б узяв когось із фізиків-золотарів... Супермени!
— Ха-ха-ха! Там є два леви за ім'ям, але серце у них не левине.
— У мене теж не левине.
— Зате вовк коня не впустить! — підіграє мені Зозуля.
Говорить і не виходить, ніби він стелиться, підлатується до тебе, а ніби це щира про тебе правда... Великий талант — отако з людьми...
— Ну, наприклад, ну відіб'ємо ми кобил у вороного. А як їх оформити? Та їх ще треба об'їздити... Думаю, що ти краще за мене знаєш, що то за штука — здичавілий кінь?!
— Ну тут проста арифметика — я коней записую за кількома ханигами, і вони здають їх в оренду, науковцям твоїм...
— А кому гроші?
— Гроші мені. Вони пишуть доручення на моє і твоє ім'я, і ми одержуємо оренду.
Я подумав і кажу:
— Не піде. Це підробка. Давай краще поміняємо, якщо пощастить вловити, диких коней на колгоспних і все нормально оформимо.
Річард сміється.
— Пограбувати мене хочеш? Не вийде!..
— Я не грабую. Мені коні потрібні під в'юки, а не дикі мустанги...
Тоді він, бачу, кумекає, мудрує і вирішує.
— Добре. Половину коней для експедиції ти оформляєш через колгосп, половина мої. Через моїх васалів-ханиг.
Подивився я на нього і бачу — вирішив він остаточно і від свого не відступиться. А мені про косяк нема що й мріяти! Він, я ж бачу, все заздалегідь промоделював, як він казав, і знає, як тих коней дістати...
Він добре все заздалегідь розрахував і передбачив. І глибокий мокрий сніг перших днів весни; і відремонтовану огорожу кінського загону; і те, що молдаванам треба доброго вина привезти; і те, що конярам старим треба пляшку спирту поставити і батарейки до транзистора подарувати.
Але головне — то були сигнальні ракети. Ні, брешу, там були і звукові, і просто такі.
А долина — Райська! Мов якийсь здоровенний стадіон, космічний просто! Піднімались схили сопок над рівною долиною з озерцями й джерельцями, що парували від гарячої води.
Дерева — кам'яні берези, височенні модрини з голим віттям, ближче до озерець чорні вільхи. Пара хмарами клубочиться над кип'ячими джерелами. Береги джерел з темної, червоної грязюки, просто багряні, а далі густа зелена осока та ще якісь яскраві й соковиті трави.
Косяк був у найдальшому правому кутку схилу, серед чорностовбурних вільх. Я тюпав на мухортій кобилці позаду за довгоногим чалим Льовою. Моя позичена кобила була, може, трохи вища за поні.
Річард Зозуля і не обернувся до мене, а показав нагаєм на косяк.
— Бачиш, чоловіче, отам над ними вгорі, ніби схил?.. Ото вихід з Райської долини. Ще три-чотири дні — і якщо ми їх не вловимо або колгосп їх не оприходує, там розтопиться сніг, і вони підуть далі межи сопок... А там гай-гай!..
— Підожди, а цією стежкою, що ми сюди пхалися?
— Е, зразу видно, що ти мужик... Ну скажи, чи коні тут без тебе не ходили і не знають, що там під снігом лише глина і камінь?
Спустились ми обережно вниз, довго обгинали по стежці долину справа наліво до відновлених будівель та оранжерей... Нас зустріли радо і смагляві молдавани, і вилицюваті підстаркуваті два конюхи-камчадали.
Їх Зозуля, козак кубанський, швидко умовив, і наступного дня всі вони стояли там, де він їх поставив, і робили те, що він запрограмував. І я, нема де правди діти, робив те, що він загадав.
Зозуля тим часом на своєму мудрованому чалому неквапно посувався глибоким снігом вгору по схилу. Ось він над косяком. Мені його добре видно було на тлі снігу. Щось там руками діє.
Покотилась долиною гучна луна пострілу. Разів десять від сопок відбилась і посилилась, наче грім лупонув. Коні схилом униз! Один кінь упав, другий кінь упав, третій гепнувся біля підніжжя схилу і не звівся знову. Спочатку весь косяк — і жереб, і кобили, і лошата, і кобилки і жеребчики — помчали по прямій просто до моєї засідки, а потім почали закручуватись на бігу, щоб перескочити через зелений лужок і сховатись серед модрин.
І ось тоді Річард вистрелив ракетою.
Той сигнал видався мені кінцем світу, як ішла на косяк понад землею ракета.
Моя куца кобилка обісіла і викинула мене із сідла в одну мить і, задерши хвоста, помчала вибриком. Я впав, і мій експедиційний німецький карабін вистрілив, але його звуку я не чув. Видобув із снігу свій карабін.
Тут якраз і промчали повз мене збурені коні. Обвіяли мене всього кінським потом, забризкали, засипали розбитим снігом і кригою. Як летіли повз мене, то хропли, гоготіли! Зуби вишкірені, очі кров'ю налиті, ось-ось лопнуть, з губ звисає шматтям піниста слина! А ногами так гребуть, січуть, б'ють, що то ніби не ноги творили, а поршні машини.
Поки я ловив свою кобилу, повз мене промчав Зозуля. Чи то іноходдю, чи ще якось, бо ні риссю, ні чвалом назвати не можу. Казна-що! Ніби паровик прогуркотів по сніжній стежці.
Зозуля, звичайно, мене бачив, але ні крикнув, ні рукою знаку ніякого не подав. Я в сідло — і за ним! І добре, що поспішив! Конюхи і молдавани впустили весь косяк у розкол і зачинили його. Що там зчинилося — б'ються об пакілля, кров аж прискає на сніг, гогочуть, іржуть, лошата мов вищать! Вороний жеребець дзигою крутиться посередині, січе копитами, б'є груддю своїх же кобил і лошат!
Колгоспні коні теж збурились за двома загорожами. Все двигтить, товчеться та шалено ірже!