Вкупі з Иосифом Ариматейським спорудять вони в неприступних горах нездобутну схованку для святого келеха… Доглядатиме його пітоніса, Маріам з Магдали.
Будуть при ньому сходитися "охоронці келеха", що про них згадував Ариматейський. Сходитимуться за великим столом круглої форми, щоб не можна було нікому сісти вище або нижче. А стіл має бути з лазуриту сяйливо-синього, як небо!..
Пилат, суворий прокуратор Юдеї, мріяв, як… юний Кай!
Раптом надбігла думка: чому Йосиф Ариматейський, чужинець, походженням з народу, що знає лише помсту й ненависть до "несвоїх", міг вибачити Пилатові, що, маючи владу, не оборонив Йосифового найулюбленішого Раббі?
Згадалися давні зустрічі, розмови з Йосифом. І з них вимоталася думка: бо Любов була підпорою Йосифовою!..
Любов, що не потребує жодного людського "права", "справедливості", бо вона вища над усе. Їй Вистачає самого милосердя, необмеженого милосердя й прощення, так само необмеженого, бо вони увільняють від тягарів, від усіх пут…
Тож не чекати й хвилини!
Едуен знайшов дорогу. І Пилат мусить негайно вступити на неї! Ще сьогодні вирушає він по келех!
Іншої мети він уже не матиме ніколи!
І летить одно за одним Пилатове розпорядження:
Щоб за годину був готовий до довгої мандрівки великий прогулянковий човен на восьмеро веслярів з доброю каютою.
Щоб негайно понад берегом виїхало десять вершників з десятьма вільними кіньми…
Щоб погнали ще під ніч восьмеро сильних мулів, навантажених їжею та всім необхідним для таборування в лісах…
Щоб на човен узяли всякого запасу на сорокаденну подорож, — таку, як була подорож Едуенова.
Едуен дістав волю за принесені відомості. Він і поведе виправу вже як вільний. І, як вільний, дістане за це нагороду.
Але, нехай ще, поки будуть скінчені приготування, слово по слову, розповість, що казала віща діва.
— Найясніший пане, сказала так: "Захована істина принесе мир душі, пораненій тернами". Отже, й дала тернину. Потім сказала: "Як омели, не на землі, а на посвятних верховинах треба шукати її". Та й дала омелу. А потім ще сказала: "Спрагу серця втишить келех Вічної Радості". Достеменно так сказала!
Хто ж, крім Магдалини, міг би говорити такі слова? Хто, крім мідянокосої, може знати про "келех", "терни"?..
Він же сам бачив також ті терни на голові Раббі!.. І Магдалина знає, що ті терни поранили й Пилатову душу…
І в думку не приходить Пилатові, що та віща діва вершин не може виглядати вже такою мідянокосою… Чи ж не проткали ці роки срібними нитками Магдалининих кіс? А та віща діва вершин, говорить Едуен, "молодесенька, як місяць-молодик"!
…………………
Прийшли управителі. З ними лікар Антимах.
— Чи все готово?
— Так. Але надходить страшна хуртовина… Треба перечекати ніч, а вирушити тільки завтра.
— Що сказав — сказав! — гукнув Пилат, аж затрусилися підвладні.
Не чули ще ні від кого такого голосу й такої владної мови.
— Одужає наш пан! — заговорили між собою раби. — Хоче жити! І житиме!
Лише одно турбує всіх: і лікаря, й управителів, і рабів:
— Як же можна рушати в такий день? Завтра ж бо День Зустрічі!
Сьогодні вночі на недоступних усім, тільки самим друїдським жерцям відомих верхах, мають зібратись ті довговікі велетні Дужі[428], що в їхніх могилах[429] знаходяться шматки каллаїсу…
Щороку восени, коли то заходить над вечір остання літня громовиця, на крилах її блискавиць прилітають таємні, тисячі літ уже неживі, велетні Дужі…
Прикладаюсь вони шматки каллаїсу один до одного, щоб скласти з них ту Велику Таблицю, на якій написані слова таємного заповіту Передвічної Віри, що її розбили та розкидали прадавні люди…
Тож у такий день, власне вечір, ніхто не насмілюється виходити поза обійстя. А тим більше — бути на ріці[430]!
Але пан: "Що сказав — сказав!"
Коли ж лікар, на загальне прохання, насмілився все розповісти, пан зовсім став якийсь чудний. Зрадів, як мала дитина!
— Що ж написано на цій таблиці?
Перепитали всіх, що були у дворі: може, хтось чув?
— Чи не написано, — каже пан, — про такого володаря, що "володарство його не від світу цього?"
Хто ж це знає?..
Може, й панові відомі друїдські таємниці?.. Може, й він цю таблицю читав? Тож такому, звісно, не страшна й остання громовиця напередодні Дня Зустрічі!
…………………
Того ж таки вечора виправа вирушила — і водою, і суходолом.
А хуртовина вже гонить над вершийами гір свої гуркотливі буруни…
Корони кількасотлітніх дубів угинаються в поклоні таємним силам. Віти лісових велетнів хльостають повітря та хмари, як хвилі — береговий пісок… Із сичанням та грізним шумом перекочується зелені хвилі лісів…
Стемнів зелений, як очі кельтських дівчат, Родан.
Фіалкові тіні, мов кружала під заплаканими очима, налягли імлистою болоною на гори. Бояться й гори! Зажурені, сумні, немов постарілі…
А блискавиці раз у раз пришпилюють чорно-синю небесну завісу до стерплої землі… Мабуть, щоб не звідали смертельники нічого з посвятних таємниць вічності.
А дощу нема! І це найгірше, бо ж відомо кожному, що суха громовиця кидає на землю смерть.
Тяжко змагаються гребці з силою хвиль…
Рипить, немов стиснутими зубами скрегоче, давно вже не вживаний човен.
Але Пилат нічого не бачить довкола себе. Нічого не чує.
Став на самому передку, закритий від гурагану рострою, та дивиться вперед. Там, напереді його мета!
І бачить: просто на нього йде людська постать…
Буйна радість, нестримна, як буря, що шаліє довкруги, пориває Пилата.
Те, чого він шукав, само йде до нього!
Не доторкаючись навіть кінчиками ніг до спінених хвиль, осліплююча красою більш, ніж блискавка світлом, Марія з Магдали!.. Вона!
А в руках її — зелений келех!
Пилат хоче радісно скрикнути, та слова згасли на устах, залитих першими тяжкими й теплими краплями дощу…
До дна душі схвильований, ошалілий Пилат виривається з рук лікаря та слуг, стусанами валить навзнаки кількох із них… Відриває від себе всі руки, що тримали його, підіймає ногу над облавком…
В ту хвилину біля самого човна, саме в той шум, що його ріже передок баркаса, впала велика світло-фіалкова блискавка-куля…
Човен, як схарапуджений кінь, підняв угору свою велику корму, і важке Пилатове тіло з руками, витягненими вперед, сторчголов злетіло з облавка[431]…