"Вони несуть перше проміння релігії й науки ледве ще пробудженому людському духові. Подають перші початки культури таким способом, яким ці напівпробуджені ще людські інтелекти можуть її прийняти.
Коли ж ці примітивні душі починають думати, проявляти ініціативу, жити вже людським розумним життям, а не піввегетативним, друїди відходять. Зникають так само таємничо, як і з’явились. Хоч ніхто їх не переслідував і не гнав".
Куди ж ідуть вони? Куди зникають.? Того ніхто не знає.
Але знаходили друїдів та пам’ятки по них лише в дрімучих лісах[395], у диких, непривітних горах[396], на суворих морських берегах[397] північних морів…
…………………
— Як зветься те місце, що на ньому стою? — злетіло нарешті з Магдалининих уст.
— Castellum Montis Securi[398], Замок Гори Спасіння звуть римляни ці неприступні гори. Mont Salvat[399] зватимуть дальші людські покоління це місце… Зватимуть у співах, легендах, коли вже й само слово "друїд" стане казкою!.. І зник друїд, сам як срібна казка, в золоті ранку…
Розплився останньою хмаркою опалевої імли…
Магдалина лишилася сама, в самому серці Гори Спасіння[400], звільнена від останньої примари, що переслідувала її, — від минулого!
XII. ДЕНЬ ЗУСТРІЧІ
Каїв лист не знайшов уже Прокули в Юдеї. Мусив доганяти прокураторову дружину…
Перейшовши ж Юдею, міг би той лист почути багато дивовижних чуток…
"Прокуратор Пилат цілком ошалів з кохання до мідянокосої гетери з Магдали!"
"З ревнощів вигнав з дому сина! Того, знаєте, що то носив її на руках під час землетрусу в Тиверіаді!"
"Заслав на вигнання дружину!"
"Юстіцію?"
"Аякже! Щоб не перешкоджала!"
"Дарма, що Понтія Прокула нечувано принижувалася!"
"Подумайте, навіть у себе приймала гетеру!"
"Та коли б тільки у себе приймала! Ні! Сама-сама, як прохачка, до неї приходила!"
Але більшість ставилася до цих чуток як до спліток: надто неймовірні були вони. До того ж поводження та вдача прокуратора давали багато іншого матеріалу язикам, що мали подостатком дозвілля.
Але було чимало й таких, що бодай із злорадності хотіли тому дійняти віри. А цю "віру" підкреслювали деякі "безперечні факти".
Цілком відверто Пилат поставив на ноги римську карту[401], а частинно й військо, щоб за всяку ціну розшукали Лазареву родину. Навіть проголосив грошову нагороду тому, хто вкаже правильний слід.
Хотів безпосередньо почути про діяльність юдейського вищого духовенства.
І сам не сидів без руху.
Був і в Цезареї, і в Тиверіаді. Заїздив і до Єрусалима… Ніби ніде не знаходив собі ні місця, ні спокою…
— Маріам глузує з прокуратора! — потихеньку пустив чутку Єгонатан. — Вона ховається навмисне, щоб піднести собі ціну!
Ця стріла була отруйна: брала на глум цезарського намісника й дратувала побожну юдейську еліту.
Не були байдужі до цієї думки й римські урядовці, й військова старшина. Бо римляни не любили подавати причину до осмішування себе.
Природним наслідком цих чуток і фактів були нові доноси до Рима.
Щоправда, цього разу не закидали Пилатові державної зради, але образу Прокулиної честі, зневаги римської матрони, приниження римського престижу й гідності римського урядовця. А передусім, зневаження посвятного для римлян стану подружжя!
Принагідно згадувалося також, що прокуратор своєю негнучкістю сам провокує населення до заколотів… Бо ж нарід ізраїльський визнає закони римські, даючи немало доказів, що шанує їх… Хто ж бо на світі не знає мудрості римських законів?
І Пилата заплутували все дужче в міцні сіті — і римляни й аборигени. Але ніхто не виступав на відкриту боротьбу, дивуючись на велику освідомленість прокуратора про всі задуми й плани тетрарха та духовенства.
Пилат задихався в лабетах цих лукавих інтриг, так органічно йому ненависних.
Втомлений, змучений до краю, йшов напролом. І, нарешті, збагнув, що перестає володіти собою…
Тоді замкнувся в своєму цезарейському палаці й не приймав нікого.
Цілими днями, а часом, і ночами, блукав алеями своїх садів. Або дивився на танець хлопчика з цапком і нічого не бачив за своїми думками.
Одного дня згадав за Йосифа Ариматейського й викликав його.
— Що ворожать Римові юдейські пророки? — запитав між іншим приятеля.
І лише хитав головою на Йосифові вияснення, що юдеї мають пророків, правда, але то не "ворожбити". Вони не пророкують на запитання. Цікавить їх тільки доля ізраїльського народу та ті ознаки, з яких пізнається прихід Месії.
Пилат тільки махнув рукою. А за хвилину, немов сам до себе, думаючи вголос, промовив:
— Гадаємо, що страждання наші приносять нам болісті, невдачі, розчарування чи смерть близьких… А джерело всіх терпінь одно: неможливість пізнати., що є істина… в чім вона… Й де її шукати… Вона, Йосифе, як той твій келех дорогоцінний… Така вона почесна, така таємнича, незрозуміла… І ми, шукаючи її, раз у раз плутаємо її з найрізноманітнішими речами, до неї ніяк не подібними… Не лише знайти, але навіть наблизитись до неї ми не здатні!
По хвилині мовчання додав:
— Часто згадую той келех… Коли б я міг побачити його?.. Коли міг би ти прийняти мене в себе?
І впав майже в розпуку, довідавшись, що Йосиф уже не має в себе посвятного келеха…
— Як же було можна?.. Хто ж знає, чи довезе його Маріам до Рима?!
Не знав про те Ариматейський, бо не було ще жодних звісток від Магдалини. Не міг навіть довідатися, чи відпливла, і з якої пристані. Але знав, що саме у той час, коли мала почати подорож до Рима, єрусалимські священики переловили Лазареву родину та більшість його слуг у Тирі.
Було відомо, що всіх їх знищено, бо під час хуртовини пущено в море на старій барці без весел і без вітрил, без їжі й без питва…
— Чи була з ними Маріам, того не знаю. Мабуть, як вернусь додому, знатиму. Маю одну дівчину, якій на долі Магдалини дуже залежить. Але я твердо вірю… більше! — я певен, що келех не загинув і… може, захистив Магдалину більше, ніж Магдалина захистила його…
Дивився, немов не на зовнішній світ, а лише в своє серце. Тепер Йосиф Ариматейський був завжди такий: замислений і заглиблений у себе.
— Так, — додав по хвилинці мовчання: — Келех урятує не лише себе, але й Магдалину…
Однак Пилат не мав тієї віри й був іншої думки: