Чому Маріам тут?.. Хіба не уникала вона всього, що тільки здалеку нагадує залежність, відступлення від своєї волі заради чужої?
І ось, добровільно, сама взяла на себе цей непосильний і химерний тягар! Яке затьмарення, яке безумство зайшло на неї, що вона кинула життя, таке радісне, щасливе! Так, так, щасливе!
Імла згусла так, що стала одною липкою масою, яка, мов погребним саваном, обвивала Магдалину.
Усвідомляє собі: ще один обхват цих завоїв, і вони так міцно притиснуть їй руки, що келех неминуче випаде з її стерплих рук!
Що ж! — звучить глузливо голос чи думка, Магдалина не могла б цього сказати! — Постав келех на камінь! Не бійся! По нього враз прийдуть ті, "хто має прийти"! Пригадуєш, як пророкувала мала профантида Гела? А сама вертайся додому! Ти ж у повному розквіті сил! А твоя освіченість саме дозріла…
Маріам чує, як одна її рука вже зовсім заклякла…
Раптом уся її постать випростувалася.
— Ніколи! Мені довірено келех. Я й понесу його, бо взялася нести його з власної волі!
І чує Маріам, як вимотується з імли її постать. Бачить, як знов розсвітлюється в її руках келех, мов світильник, наповнений оливою. Горить під Понтієвим фламеумом не рожевою зорею, а живим пурпуром живого серця… Як розсвітлене серце, палає він. А перед ним рівною свіжою стежкою стелеться шлях уперед і вгору!
У цім теплім сяйві серця-келеха швидко звиваються пелени імли. Змотуються клубками. Спадають униз у безодню…
Магдалина тільки тепер помітила небезпеку. Заглибившись у думках, без освітленого шляху вона дійшла до самого краю скелястого берега ставу, чорного, непроглядного, як відвічна ніч, нерухомого, як смерть.
Ще крок — і скінчилась би її мандрівка!
— Це ж той проклятий ставок, що про нього оповідала Сара! — пізнає Магдалина.
А темні глибини відповідають їй тихим шепотом:
— Так! Ти не помилилась. Це "Чорні води" друїдів[383]…
А ставок зненацька спалахнув, зробився блакитним, прозорим, як блискучий берил… Аж до самого дна все видно, як у скляній чарі… Гори самоцвітів… архитворів мистецтва, яким не може бути і не встановлено ціни…
Таки ж Маріам бачила у своєму житті дорогоцінні речі!
Магдалина схилилась над водою. Їй здалося, що золота рука золотого Аполлона діткнулася золотої ліри, і з глибин попливла ледве чутна мелодія.
Обличчя всіх дев’ятьох золотих муз радісно дивляться на Магдалину, а вухо ловить вірш Сафо, "десятої музи":
Люблю я вироби тонкі й пишноту блискучу!
Це ж туга моя за красою! За сонцем туга моя!
— Дельфійські скарби!.. На досяг руки…
— Візьми — будуть твої!.. — шелестить хвиля об берег.
Маріам усміхнулась:
— Тут? На цих вершинах? На цій самоті?.. Золото має ціну, лише коли воно є оздобою поточного життя, між людьми, що його цінять!
Маріам зробила кілька кроків на освітлену стежку й обійшла ставок друїдів, що знову згас і зчорнів…
…………………
Ясно світить келех, легко йдеться вперед Магдалині.
Оглянулась. Лише за нею імла! Але вже лише три примари її клубляться…
Оглянулась на другий бік. А коло неї, близенько так, стоїть Біла лікорна — одноріг! Той, шо перебуває тільки на недосяжних висотах… Живе, п’ючи тільки тишу, а споживає тільки святий, нічим непорушений спокій, блаженний мир[384]…
Вогненним мечем виблискує єдиний ріг посеред чола однорога. Нечутно ступає кришталевими копитцями звір, казково прекрасний…
Зненацька повертає до Магдалини свою тонку граціозну, немов рукою великого митця вирізьблену, голову.
В очах лікорни, блакитних, як квітки барвінку, Маріам читає, мов у диптихоні: "Носії Святого Світла приходять у світ, щоб збудити його з мертвого сну саме тоді, коли той сон доходить до стану сну смертельного — без думок, надій і прямувань вперед!.."
Блакитні очі лікорни повні нелюдської мудрості.
І така прекрасна ця срібно-кришталева тварина, що Маріам простягає руку, щоб її погладити… як гладила колись свого білого павича!..
В одну мить встали довкола привиди, але не людей — тільки речей, що їх колись любила! Дрібні частинки того цілого, що становило колись її світ, — нею витворений, вигладжений, згармонізований… Як там жилося приємно!
Відчула навіть легкий аромат того нечуваного нарду, що його Сара не посміла поставити ніде-інде, як з богами в лараріумі…
І знову пролетів по устах Магдалини усміх співчуття над цим світом забавок!..
Бо чим була тоді сама Маріам, тиверіадська гетера, як не примхливою дитиною, що потребує від життя тільки забави!..
Пурхнув усміх і зник разом із ближчим до Магдалининого рамена імлистим привидом її колишнього житла.
Дві примари ще не відступають… але вони вже не турбують Маріам! Сни землі! Мрії приземних долин!..
З-за скелі, високої, як вежа, майнула людська постать… Зникла, з’явилася знову…
Магдалина встигла доглянути тільки довгі білі жіночі шати…
На такій вишині?.. Хіба друїдська віща діва, хоч Маріам уже досить довго прожила у нарбонезькій землі, щоб знати, що друїдські жриці носять чорні шати, а не білі — як скрізь усі жриці на світі[385].
Магдалинин погляд біжить і губиться в накопичених майже до неба скелях.
А сама Маріам уже ступає лабіринтом підземних печер та переходів, проритих у нетрях гір…
Келех кидає рожевий німб і немов замикає Магдалину у світляному колі.
Але ж мерехтіння потоками спливає й немов скапує із стін печер…
Спочатку бліде, воно розгорялося все дужче. І раптом вибухло таке сліпуче, що Маріам аж заплющила очі…
Печера… ні, велетенська зала в кам’яних масивах була більша за арени амфітеатрів… Ціла вирізьблена з сяючих веселок сталактитів…
Тяжко дивитися на вири, каскади, потоки ясу, що заливають до найменших заглибин цей сталактитовий ліс…
Згори високо-високо, ніби під самим небом, широким потоком зривається водоспад… Могутній, бурхливий, він летить, кидаючи пригорщі самоцвітів, розсипаючи зерна берилів, смарагдів, шум діамантів та перел[386]…
Приголомшені невиданою повінню світла Магдалинині очі ледве схоплювали контури двох монументальних саркофагів-гробниць, приміщених обабіч вівтаря.
А поперед нього під сталактитовим сліпучим склепінням — трон із самоцвітів… Трон, що його напевно не мав ані наймогутніший із володарів земних[387]!
Дивний приголомшливий образ!.. Однак він ніби знайомий Магдалині…