Що ж то замайоріло на обрії?
Занурив погляд у далечінь, де з’явилася легенька світляна мряковина. Із неї виступало швидко наростаюче світло. Воно наближалося до берега, немов пливло над морем.
Каєвим тілом перебіг холодок і сховався під темні кучері. М’язи напружилися, підсвідомо приготовані до оборони.
Був без зброї. Хто ж бо, йдучи в місті на весілля, візьме зброю?
Але ж пірати не причалюють до берега з світлом, ще й з гострим світлом! Так само не причалюють так близько від міста!
І хто ж бачив на кораблі біле світло? Просмолене дерево смолоскипів дає червонявий вогонь…
Думка наганяла одна одну, й почали вони підсувати образи уяви, про які звичайно кажуть: цього не буває, бо ж не може бути!
А в душі хочеться вірити, що воно таки є!
До берега, саме до місця, де був Кай, гналася силуета великої барки… Її контури ледве зарисовуються у розпливчастому світлі…
Парусів немає… Не видко руху від весел…
Хто ж то може бути? Люди, що врятувалися з потонулої триреми, чи Нептун, сам володар моря?.. Але таки здається, що на човні є кілька людських постатей…
Попереду на підвищенні ростральна фігура, охоронниця човна. Це в її руках те ясне біле світло.
Каєве серце тремтить, як напнута струна… Рум’янець заливає виски, шию… В ростральній фігурі впізнає… Маріам з Магдали!..
Душа затремтіла в страшному передчутті:
Її тінь! Відійшла з землі живих… А там, у "Хароновому човні", що перевозить душі померлих до країни вічного присмерку, ще інші тіні…
Кай робить кілька кроків наперед… Усвідомлює собі, що він не мріє… Це не сниться йому!
Добіг до мілини. Увійшов у воду. Почув, як солоні хвилі діткнулися вогкими устами його колін…
Барка без веслярів і без вітрил пристає коло нього…
Тепер Кай пізнає всіх, що прибули цим дивовижним, але не Хароновим човном: Марту з Лазарем, коло них Маркелу й Максиміна…
Ось Саломе… Сара…
Але ж це… прецінь, той прибитий при землетрусі в Тиверіаді, той "зелений ятлик" із пронизливо-гострим голосом, Донатус, що впав тоді до Магдалининої ложі!
Сам він викидає сходи!.. Кай підхоплю, їх і простягає руку Магдалині[308]…
X. СВІТЛО
Аполлодора, жриця при Абеліоновому храмі, що стояв на землях Понтіїв і давно прибрав римську назву храм Аполлона, удруге вже напувала маленьку Гелу відваром помаранчевих квіток з медом[309].
Лік, завжди бездоганного виробу, сьогодні не помагав, немов би то була звичайна вода. Дитина хвилювалася, рвалася з ліжка та белькотала незрозумілі звуки…
— Хоч давай котячої трави[310], що дітям ще не дається!..
Мабуть, промовила вголос, бо ж відразу почула за своєю спиною раду:
— Розтертих з молоком макових зернят! От тоді воно засне!
Радила ветха Бельга, найстарша з вільновідпущенок таррагонської фамілії рабів.
Уже при Каєвім народженні вона була "вільною слугою" в Преторії. Сама здавна не працювала фізично. Була старшою доглядачкою за рабинями. Звикла роздавати накази та виправляти зроблене іншими, не могла втриматись від ради навіть там, де сама чекала наказу[311]. Але Аполлодора й не обернулася. Хвору дитину вона догляне сама. Жодних рабинь на поміч не потребує! Макове молоко!.. Але!..
— Бельга може йти відпочити!
Однак, як стара була вже на порозі, жриця спитала:
— На коли звелів, молодий пан чекати свого повернення?
— Щойно, як зійшла вечірня зоря, від’їхав на весілля! Чи ж весільні гості втікають додому раніш, ніж зійде зоря вранішня? Якби ж то вдома чекала на нашого пана молода його пані!..
І Бельга роззявила для усміху беззубі уста, немов чорну рану.
— Добре! Хай Бельга вже лишить її саму! — хитнула головою жриця.
Схилилася над Гелою. Бліде, як воскова маска предків, обличчя Аполлодори було без зморщок, молоде, під міцно вже посивілим волоссям, покритим білим завоєм посвячених богам дів.
Напівголосно говорила сама до себе:
— Ні… це не хвороба… І не роздратування від душної днини з палючим африканським вітром… Тіло не пашить, дитина не плаче, як при болістях[312]. Куди ж воно дивиться? Немов чогось виглядає?.. Ну, куди ж ти простягаєш рученята?.. Що за знаки накреслює воно в повітрі?.. Аби це не ворожило лихих подій!..
Пригадувала, що робила Гела протягом дня.
Сьогодні більш, як завжди, ходила тінню за Каєм Понтієм, поки він був надворі. А потім усе стояла в нього під дверима, поки він писав. Коли ж траплялось їй наблизитися до Кая, лащилася кучерявою, як смушок, головою, терлася, гладилась об Каєву руку, як пещене котенятко.
Потім бігла до очищуючої — люстральної — води в Аполлоновім храмі, відділеному від Преторії тільки невеликим лавровим гайком, і верталася з намоченою у люстральній воді галузкою буксусу[313]. Коли ж Кай від’їздив, таки всунула йому в руку той буксус… Може, справді щось прочуває ця дивовижна дитина? Чи не боронила вона молодого Понтія від яких лихих сил? Від якихось уроків? Уроків тих, що заздрять йому?
Тим часом Гела знову схопилася з ліжка. Жриця поклала її на подушки, прикрила й сіла на краю ліжка. Взяла в свої руки чорні рученята дитини й міцно притисла великими пальцями пульс.
Чорне личко виявило заспокоєння, задоволення… Ніби Гела тільки цього чекала. За хвилинку заплющила очка… відкрила, потім знову заплющила. Кілька разів кліпнула обважнілими повіками й цілком затихла.
Повіки трохи піднялися. З-під них вогким смалем світився вузесенький пружок синявого білка, ясно вирізняючись на блискучому, немов з ебену вирізьбленому, личку.
— Чи може твій дух увільнитись від тягару життя, тіла[314]? — голосно промовила Аполлодора, не то до дівчинки, не то сама до себе.
По чорних повіках дівчатка пробігло легеньке тремтіння, мов легесенькі брижі під подувом вітру на поверхні озера.
"Чи це відповідь?" — помислила жриця.
Ще притиснула пальцями ручки дівчинки та промовила до неї:
— Хай же звільниться язик твій від невидного пута, що в’яже його. Говори!
Гела ворушила губами, але звук з них не злітав. Видно було, що вона намагається виконати наказ, але не може видати звуку.
Жрицю просвітлила раптом несподівана думка.
— Позичаю тобі свій голос!
Хотіла ще додати слівце "говори!" — але вже не могла, лише мовчки ворушила губами, як перед хвилиною Гела[315].
Натомість дівчинка заговорила виразно та ясно молодим, дзвінким, але низьким, як у жриці, голосом.