Прирізуючи каламос, Кай подивився вікном, як понад квітами двоє метеликів плетуть у повітрі мереживо свого кохання…
Слово "Психе" — звучало ще в ушах і викликало в уяві образ юної Руфіли. Кай не міг собі інакше уявити "малу Руфілу", як дівчинкою з барвистими крильцями, завжди однакової барви з її тунікою, прив’язаними стьожками до її рамен. Була це нею самою вигадана гра, гра у Психе.
Дівчатко прохало, щоб йому прив’язували до рамен навмисне для цього зроблені крильця[282]. Бо тільки так, — гадала Руфіла, — метелики не боятимуться її і гратимуться з нею, як із метеликом.
Мабуть тому тепер дівчина Руфіла уявляється Каєві справжньою Психе цієї Землі.
"… Часами здається мені, — знову шепотіло очеретяне перо, бігаючи по папірусі, — що Руфіла є Психе Таррагони. І я їй вдячний за це, бо можу не тільки бачити цю Психе, але й боронити її, якби цього було треба".
Раптом юнакові здалося, що лист його занадто дитячий і не досить поважний. Немов написаний не батькам, а от так… приятелеві Маркелові, наприклад. Батько ще скаже, що Кай "не здібний писати, як дорослий муж".
Кай наморщив чоло, прибрав вираз не тільки "дорослого", але навіть "старшого" мужа. І розписався про поважні речі.
Поглянув при тому, чи є поблизу Катонові сувої "De ге rustica"[283], та присунув ближче до себе мальовану грецьку вазу з Варроновими "Rerum rusticarum libri tres"[284].
"Я оглядав наші передміські землі, — виписував дрібними рядками, як добре вивчену лекцію, з книжок добуту мудрість. — Вони мають усе, чого лише можна бажати, починаючи прекрасним видом і кінчаючи "Specie utilitatis et fructuum"[285]. Усе тут дійсно зв’язане в одно: люди міцні, з щирим оком, чистим голосом, що свідчить про здорове повітря, воду та фунт.
Я довідався від людей, що тут земля мало коли міняє господарів, — вони задоволені прибутками, що їх дає їм їхня нива. Само собою зрозуміло, не думаю усувати працьовитих і діяльних villicus-ів[286]. Навпаки, намагатимусь зберегти їм їхній авторитет. Але це не перешкоджатиме, щоб я вимагав від них якнайточніших розрахунків.
Вважаю також, що годиться мені бути самому присутнім при всіх працях — від орання аж до жнив, також годиться засіяти власною рукою першу жменю зерна в розорану ріллю та зжати сніп благословенного богами врожаю.
За взірець беру собі Руфа, Руфілиного батька.
Його смерть, що сталася торік, уважаю за героїчну, як смерть вояка в бою. До останньої хвилини Руф був чинний, як добрий pater familias. Але про це годі сказати лише побіжно".
І Кай викликав образ тієї трагічної події.
"Торік напровесні бурі нагнали стільки води, що, здавалося, море пішло в наступ на землю. Ніхто не сподівався, що вода підступить аж до саміських будинків[287]. Навіть кам’яна площадка перед Руфовою віллою була затоплена і стала підводною скелею.
Все, що було в садибі, речі, знаряддя, тварини й люди, змито водою. Про Руфову сміливість розповідають дива! Скільки здобичі вирвав він у злісної стихії! Але хуртовина не вщухала, лише ставала все дужчою. Руфові сили нарешті ослабли в цьому довгому й тяжкому бою.
Шалений вихор, знищивши наслідки цілорічної праці, не змилосердився і над самим Руфом. Хвиля так кинула ним об кам’яну площадку перед його домом, що Руфа довелося віднести на похоронний стіс, а не на ложе".
Кай зупинився. Бачив себе самого на місці мертвого Руфа, також готовим на все для своїх… Це слово "свої" збудило згадку про тих, що залишилися в Юдеї, а серед них виринула залита золотом голова Магдалини…
Маріам? У житті такого rusticus-a[288], яким хотів стати Кай?..
Посвятною носійкою натхнення — так! Але матір’ю роду? Управителькою власних земель?.. Блюзнірська думка!
— Мудра, прекрасна Маріам, як же ти добре сказала тоді в Тиверіаді: "На початку слід завжди уявити собі й кінець".
Знов відклав каламос і сперся на руку.
Ні! Магдалина була для нього навіть не першим коханням, а втіленою мрією, тугою за ідеалом! За недосяжною мрією! І мрією вона повинна лишитись.
Легким шерехом надбігла згадка: коли несподівано зірвалася коротка хуртовина, у Кая, шо саме приймав звіт від ланового Галла, вирвалося мимохіть:
— І навіщо існує в природі таке страхіття?!
А Галл цілком просто й спокійно промовив:
— Громовиці та хуртовини підпирають родючість та плідність рослин. Вони потрібні!
Отож Маріам була першою хуртовиною Каєвого життя! Без неї не було б того врожаю, що його повинно принести життя! Але дозріти мусить той урожай його віку без хуртовин, гураганів, злив, що проламують хмари, в спокою аж до повної дозрілості плодів його життя…
Матрона Юлія передучора сказала:
— Земля — як доля. Вона дає і добре, і зле, в залежності від того, що людина сама посіяла!
Правда це! Свіжі ще рани… Але вже не печуть так гостро. Вони лише не загоєні, закороткий-бо минув час… А втім, старі ветерани кажуть, що й загоєні рани відзиваються болістю, хоч і не безпереривною, а хвилевою, протягом цілого життя, до смерті…
Щоб відігнати журливі думки, знов вернувся до листа:
Мати не мусить мати підстав тривожитись, що її Кай здичавіє на селі, стане одним із rusticus-ів, що їх висмівають у комедіях, як грубих людей.
Таррагона недалеко від усіх земель. Віддаль — шість-вісім годин їзди! Добрих коней у їхніх стайнях на бракує. А Кай їздити, здається, вміє…
Таррагона має й музей[289], збудований на взірець єдиного у світі Олександрійського музею[290]. Навчають там мудреці та митці[291].
Не дурно ж Таррагона посвячена Аполлонові, богові надземних злетів. Аполлонове місто не допустить, щоб у ньому наслідували приклади нерозумної пихи urban-ів, тих, що ще вчора були вільновідпущеними рабами, як це любила зазначати мати…
Що б написати ще?..
Очистив каламоса. А з-під "стрілами вигнутих", як казала Магдалина, Каєвих він, ластівкою вилетів погляд і торкнувся Сціпіонової вежі, що, мов крапка, закінчувала історією записані аннали:
"Не вкриєш кісток моїх, невдячна батьківщино!" — перебігла перед Каєвим зором Сціпіонова епітафія.
Скільки ж треба було пережити, щоб кинути ще з могили ці слова прийдешнім вікам!..
Задуманий, не почув за собою кроків і не ворухнувся, коли чиясь рука лягла йому на рамено.