Цей страх тримав Пилата в Єрусалимі, хоч уже давно був час повертатися до Цезареї. Бо Ірод починав уже нову інтригу.
Але Пилат не уважав ще за цілком зліквідований процес Пророка Назаретського.
Шукав і нищив усякі сліди цього процесу, переслухував запізнілих свідків. Найбільш же шукали, з його наказу, такої незначної на вигляд речі, як дерев’яна табличка, з написаними на ній різними мовами словами:
"Ісус Назорей, цар юдейський".
Цією табличкою, написаною з наказу Пилатового, на думку його ворогів, відверто задокументовано "виклик Римові"[263], цезар якого був одночасно й володарем, тобто "царем", юдейським. Прокуратор тим написом, мовляв, вчинив злочин образи цезаревого маєстату, поставившись глумливо до освячених титулів божественного Тиберія[264].
Але, здавалося, нема в світі людини, яка б знала, хто й куди сховав цю табличку.
Здебільшого по страті хрести разом з тілами страчених закопували на Голгофі. Так було вчинено і з хрестом Пророка Назаретського, але без тіла страченого, бо воно було видане Йосифові Ариматейському. А він про табличку нічого не знав.
На відкопаному хресті таблички не було. Не було її і в Матері Пророка. Найімовірніше, що зберегли її як реліквію найближчі приятелі Ісусові, брат і сестри витанійські.
Тоді думка Пилатова зверталася до Витанії.
Але підбурена юдейським духовенством чернь зруйнувала до основ Лазарів хутір, знищила й кедронську інсулу Магдалини руками чужинців подорожніх, що затримувалися з караванами нижче Витанії, коло Йордану, в місцях, де ще не так давно хрестив Пророк Йоканаан, прозваний Хрестителем.
…………………
— Про Витанію питаю! — вчув нетерпеливе, звичайно, вже повторене питання центуріон Корнелій. — Що ж там?..
— Зволь вибачити, кляріссіме! Я гадав, що доніс тобі все, навіть і на письмі… Ось…
Корнелій вийняв сувій із бронзової вази.
— Усе знищено до каміння. У звалищах усе перешукано… Тільки у схованці, що залишилася нерозкритою погромниками, знайдено дорогоцінний келех. Ти сам, кляріссіме, звелів повернути його власникові, якому він належав, радникові Йосифові з Ариматеї. Та ще вчений, відомий тобі книгознавець Гамаліель, вчасно захоронив частину цінних скриптів із славної й багатої Лазаревої збірки. Решта — попіл і порох. Навіть гробницю, що з неї вийшов живим Лазар по слову Пророка, завалено камінням. Звичайно, хотіли її цілком знищити й не могли… — не знати, який раз оповідав сотник.
— Чому не боронилися? Таж не було кому! Про погром наперед повідомлено Лазареву родину. Вони не хотіли, щоб заколот іще тривав. Тож усі, до останньої рабської дитини, покинули хутір… Маю відомості, що нині всі перебувають у Тирі. Про табличку — ніде жодних відомостей… Але одно певне: у первосвящеників її нема… Радник Йосиф знає це напевне. Він-бо має змогу знати все, що діється в домі Каяфи…
На хвилину впало мовчання. Корнелій чекав на дозвіл відійти.
Тепер обом не хотілося продовжувати бесіду поза службовими розмовами, як це бувало раніш…
Щоразу, по зустрічі з Корнелієм, Пилат гостріше згадував процес Раббі Назаретського. Догадувався, що сотник Корнелій, як і Ариматейський, цілком схилялися до науки Галилейського Раббі… Цей процес, дійсно, не був такий, як багато інших, таких численних, що поставали з негоди між людьми, які заселяли цей край. Скільки ниток в’язало його з особистим життям Пилата!
Тепер уже видно неприховану гру Ірода, що бажав собі здобути титул царя єрусалимського! От кому по праву належала б табличка… над хрестом!..
Пророк Гапилейський сам себе назвав "сином Бога" й перед Пилатом. І Понтій не міг вбачати в цьому, як юдеї, ні блюзнірства, ні злочину. Для нього, римлянина, не були новиною випадки, що сини богів перебували серед людей. Міг римлянин не вірити, що Ромул і Рем, які заснували Рим, предки римлян, не були синами бога? Міг він не вірити, що не були божественного походження брати Діоскури?
— А втім, — міркував Пилат, — хіба мене обходять боги підбитих Римом народів? Рим воює з народами, не з їхніми богами, яких цим народам лишає!..
І це розв’язувало справу. Яке ж бо міг мати значення суд над "богом", чи "сином бога"?.. "Син бога" чи "бог" при всіх умовах переможе!..
У воскресіння Пророка Галилейського Понтій повірив без вагання. Чи ж давновікі ще єгиптяни не навчали, що воскрес їхній світлий бог Озіріс, не тільки вбитий, але й розшматований Сетом? Чи ж не встав із мертвих Діоніс, якого священні містерії називають "втіленим Словом Отця"? Кожний, хоч трохи ознайомлений з Елевзинськими[265] містеріями, це знає!
— Воскресати є привілеєм усіх богів! Чи ж не помститься, однак, цей "бог" за те, що я не оборонив його?
Але сам на це всміхнувся: хіба боги потребують людської оборони? Можуть ображатися на людей?
Але, прилюдно п’ятикратно проголосивши, що він не має вини — бо тоді боронив ти його, як людину смертну, — ти, Понтію Справедливий, злякався смертних та злоби їхньої й уступив перед ними!.. От у чому твоя ганьба, Пилате Справедливий! І коли казав ти: "що написав — написав", то скажи ж нині самому собі: "а що вчинив — вчинив"… з малодушного страху!.. Страху перед ким?.. Перед лукавим ідумейцем Іродом? Юдейськими священиками? Каяфою?.. Ганьба тобі, Понтію Пилате, римлянине, прокураторе тієї Юдеї, якої ти… злякався!
Обезсилений до краю власними думками, Пилат не знаходив спокою…
Терпіння ставало нестерпним та збільшувалось тим, що дискусію вів сам із собою. Не чув у тій справі голосу іншої людини…
Могла б про це говорити з ним лише єдина Прокула!
Розважна, мудра, приязна Прокула, що двадцять повних літ була для нього справжньою римською дружиною, як це наказує стара римська формула подружжя: "Де ти будеш Понтієм, я буду Понтією".
Але ж це було протягом двадцятьох літ… Нині ж, по хворобі, Прокула стала інша… Щоправда, залишилася спокійна, урівноважена. Але спокій її став інший: замкнений у собі…
— Вона соромиться мене… І має всі підстави! — констатував Пилат.
І уникав дружини. Уникав розмов із нею, уникав її погляду.
"Обов’язок" і "Примус" стали нині новими ларами[266] у Преторії, замість колишніх: "Довір’я" і "Любові"…
Муж віку зрілого й великого розуму, Понтій не міг шукати розваги в забавах чи нецнотах.