— Наші вартові — люди місцеві, світлий прокураторе… Можуть бути під впливами… Більшої ваги набудуть перед повінню люду, зайшлого з усієї землі, слова: "Не воскрес, бо воскреснути не міг", коли їх вимовить Рим… що звик давати закони світові…
Пилат відчув повчання та гостряк прихованої іронії в цих позірно покірливих словах.
На високо підголеній його потилиці набігла темна жила. На виску запульсувала друга. Але знов рівним голосом промовив:
— Здається, юдею, ти дозволяєш собі давати поради цезарському намісникові. В самому його палаці! І при виконанні Службових обов’язків?!
Підвівся з мармурового крісла, на якому сидів.
— Як хочете й де хочете, ставте сторожу. Але — свою. І взагалі, досить!
Обірвав різко. Мов жбурнув мідяний таріль на кам’яну підлогу.
— Звертатись до мене в цій справі забороняю!
Злегка повернув голову до сотника:
— Корнелію! Накажеш видати тіло Ісуса з Назарета радникові Йосифові з Ариматеї. Залишишся при радникові, коли буде потребувати.
Тога зсунулася з Пилатового рамена. Підхопив її. І вже, повернувшись до виходу, додав:
— Тобі й Лонґінові доручаю, щоб похорон відбувся без найменшого заколоту. Доглянути!
Важка Пилатова постать віддалялася утомленим кроком. Кінець білої тоги волікся за нею мармуровими плитами…
Широкими сходами спускались і первосвященики, радники, книгознавці. Намагалися зберегти достойний вираз перед "поганами".
Ганан витирав піт з чола.
У Каяфи виступили сухі червоні плями на крейдяно-білому обличчі.
А Єгонатан, ще більш потемнілий, ішов за ними, ніби зовсім спокійний і духом непритомний. Але душа його звивалась і корчилася болістю. А серце ридало:
— Боже отців наших! Чому ж не видав Ти силі правиці моєї цього гнобителя народу Твого? Чому не прийняв життя мого, як заплату за смерть його? Вислухай хоч тепер палку молитву мою!.. Боже отців наших!
…………………
Коли зачинилася брама Преторії, очі всіх загорілися запитаннями.
— Мусимо знов на нараду! — хрипко озвався Каяфа.
Кивнув Єгонатанові й пішов разом із ним уперед.
Перед брамою первосвященикового дому впала в порох стареча постать:
— Милосердя! Священику Всемогутнього, змилуйся!
— Що це? — гостро спитав Каяфа.
Але вигляд поважного старця, що привселюдно стояв перед ним навколішках серед вулиці, трохи розгладив його досаду.
Думкою мигнуло: "Для нашого люду влада — це я, а не римлянин-чужинець!"
— Чого просиш? Устань! — спитав м’якше.
Блудний погляд вицвілих старечих очей та чорна яма беззубих уст, що викидала непов’язані слова між сиві сплутані кучері довгої бороди, пригадали Каяфі:
— А! Це ти! Зцілений у суботу блюзніром у храмі! Що ж ізнову?
— Милосердя!.. Зглянься на біду мою велику! Те зцілення знищило мене! Відняло хліб від уст моїх!.. Кожен подавав каліці… Нині ж одні гонять, бо я зцілений Ним. Інші знову плюють на мене, бо я тобі доніс на Нього. Казали: гойно заплатять, як буду свідчити про Нього! А ось глянь! От уся платня!
Розсунув прорізи плаща й показав сліди свіжих ударів.
— Це все, що я дістав за оборону віри батьків!.. За те, що я став за святий закон! За справу!.. Тяжка біда моя!.. Зглянься, священику священиків! Змилуйся!
Каяфа витяг із-за пояса плетений гаманець. Дотиком пальців пересвідчився, що він півпорожній. І висипав прохачеві у наставлену полу.
— Іди!
— О могутній, дякую тобі!.. Не відкидай мене!.. Може, знову буду тобі потрібний, коли воскресне Він…
Корчі перекривили обличчя первосвященика, і він незграбно копнув прохача ногою. Двоє рабів, що стояли при брамі, вхопили старця й відтягли.
Щойно коли пани вступили в дім, блиснули білі пальмові киї.
— Тепер уже тебе ніхто не зцілить, сину нечистого крокодила Сукі[234]! — почулася єгипетська лайка ефіопів-рабів. — Не оплатиться тобі торгівля зрадою! Маєш! Маєш!
Третього дня після похорону Пророка Назаретського зала малих нарад у Каяфинім палаці, завжди повна нашорошеної тиші, аж тремтіла від вигуків жидівської сторожі.
— Ангел Всемогутнього зійшов з небес!
— Відвалив камінь від дверей!
— І сів на ньому!.. — присяглися в несамовитому жаху старші над храмовою сторожею, Натан і Нухим.
— Вигляд його — як блискавка!
— А одежа — як сніг! — виривалися голоси інших вартівників.
— Чому ж не запитали ви… — почав був Ганан і відчув, що говорить "не те"… І що взагалі говорити нема про що…
— Куди ж ділося тіло? — повним палкої злоби поглядом зиркнув на сторожу Каяфа. — Дослідили ви?
І спустив очі. Бо бачив розпалені екстатичним захопленням погляди варти.
Перший Нухим, а за ним Натан і всі десять вартових відчули збентеженість панів. І осмілилися.
— Досліджувати що?
— Питати кого?
— Хто мав питати?
— Не тільки ми попадали із страху, а й гори здригнулися!
— Лежали ми на обличчях від світла неземного, що осліпило нас!
— Мовчати! Баби балакучі, не сторожа храмова! Мовчати! — раптом вибухнув Каяфа, розпалений сліпим гнівом на власну безсилість. І рабський страх гасив хвилинне піднесення духа.
— Перший з вас, шакали, хто поза цими стінами оповість про цю… вашу ганьбу, — Каяфа набрав повітря в легені, — той з вас, боягузи, що лякаєтесь труни, труни з мертвим тілом, висітиме на хресті, на тій самій Голгофі! — знайшов віддушину своєму гнівові.
— Нухим і Натан, — узяв слово й Ганан, — ше сьогодні підуть з караванами до Синаю[235], до кам’яних домів! Решта — на галери[236]! До Тира!
Невільники — бо храмова варта для певності складалася з невільників — упали навколішки й заголосили.
— Усього на третій день у вашій присутності, озброєна отаро шакалів, ви-кра-де-но тіло з приваленого кам’яною плитою скельного гробу!.. Ви-кра-де-но! ту повторив ще раз, силабізуючи роздільно.
— Хто ті злодії, що підкупили вас, дізнаємось пізніш! А тепер запам’ятайте: мертві не воскресають[237]! Ви ж заслужили самі смерті! Та дякуйте мені… І Богові… що не караю вас смертю, як справедливий суддя, але карою, як добрий священик…
Замок, накладений на уста храмовій сторожі, поміг. Ще до вечора того дня не було в Єрусалимі куточка, де б не знали, що учні розп’ятого Раббі Назаретського викрали тіло й винесли його з Єрусалима невідомо куди.
Всі знали, що винна тому п’яна й підкупна храмова варта, яку вже покарано за це галерами…