— Видима річ: Маріам зробить так, як хоче старший брат і голова родини, — проказала Марія не без іронії. — Однак і сам ти перед хвилиною згадував, — не витримала спокійної позиції, — що Раббі приймав мене у своє товариство, говорив зі мною, дозволив сісти біля ніг своїх, як своїй учениці[201]…
— А учениця так швидко… забула ту науку… чи з недбалості… чи з неуважності… — зітхнув Лазар, висмоктуючи з келеха останні краплини свого ліку.
— До того ж, Маріам… — шукав слів, — тоді ми були самі…
І знову примкнув повіки.
— А тепер, — продовжував слабим голосом, — одночасно чекаємо і славного своєю мудрістю вчителя Гілеля, голову ради… Може бути, — промовив із великим зусиллям, — і всіма поважаний, дуже побожний Никодим… І Ариматейський Йосиф, радник… Скажи ж сама: що подумають вони, такі високоповажні люди, коли з ними до вечері засяде славнозвісна тиверіадська гетера? Та ще, коли вона — як на поганських симпозіонах[202], до яких звикла, почне диспутувати з достойними мужами про високі речі?.. Сама розумієш!.. Розмова буде про Месію…
— А чи Раббі не говорив саме про Месію та пророцтва з Фотиною-самарянкою? — знизала раменами Марія. — А хто ж така Фотина? Чи ж не гетера — бо ж вільна жінка! Хоч менш освічена… ну, й не оспівана поетами, як твоя "славнозвісна" сестра — не без виклику кинула Магдалина.
Лазар зітхнув і нижче схилив голову.
— Може!.. Може, ти говориш і правду… Але Фотина… не має між приятелями поган-римлян та безбожних розпусників греків… І вона самарянка! Однак її хвилюють питання, відвічно живі для кожного ізраїльського серця, питання про Месію та пророцтва про нього… Моя ж сестра… давно вже забула… відступилась від того усього… Чи, може, про Месію розмовляє моя сестра… з сином прокуратора… гнобителя Юдеї?..
Марію облило варом. Промовлене з докором Каєве наймення діткнулось її розпеченим залізом. І враз її схопила "хуртовина пустелі", один із учинків тих легендарних демонів, що сиділи в ній. Ставлячи на єдиний удар кості все, Магдалина хотіла кинути братові в обличчя все те замовчуване, що завжди стояло непереборною перепоною між нею та юдаїзмом.
Але стрималася. Подумала, що принаймні треба ж пожаліти хворого Лазара, хоч би він і не був братом, і не доторкатися болісно найвразливіших місць його душі. Згадала про таємний келех… згадала про Раббі…
І враз напнута струна попустила. Немов невидима рука торкнулася не тільки її уст, але стерла з серця терпкість, обурення, образу — все, що раніше викликало б вибух гніву.
"Кай?.. Що може Лазар знати про Кая? Таж брат не може ані уявити собі цього юнака! Бо те, чому він дає наймення "Кай Понтій", є лише фікція, дійсна уява фантазії, образотворчість екзальтованого хворого… Двічі хворого! Не тільки на злу недугу, що нищить життя, але й на той величавий і оспіваний юдейський патріотизм, підвалиною якого є ненависть, що роз’їдає душу живу злою лепрою-проказою знищення, злоби…"
І в пам’яті заклубилися хмарами завзяті, заїлі суперечки, приступи обурення, зриви злоби і мсти… Але ці хмари враз відпливли, захопивши з собою все Магдалинине єство, як перед кількома годинами в Ариматейського.
Почула себе немов справді в широкому — вільному морі. Могутня хвиля підхопила її, понесла вперед на пінистому своєму гребені…
А з хвилі виростає… Гора Спасіння!..
Перед Магдалиною раптом відкрився безмежний, повний ясного світла світ… Як же без краю далеко залишились і персональна туга за щастям і той несамовитий юдаїзм! І дрібна метушня мільйонів комашинок, що нагромаджують свої гори скарбів, у яких убачають цілий свій світ!..
З тих протестів брата вловила лише слово:
— Шаддай! Всемогутній! — улюблене ним ім’я Боже.
І враз остаточно заспокоїлася.
"Ліпше пробачити, ніж мститися!" — сказав уже давно мудрий Пітгакос[203]. Від себе сказав він те? Чи, може, в ту мить у Піттакосовє серце, як от у її, впав промінь з келеха Світла?
Келех магів! Таж вона не лише дивилася на нього й вислухала кілька переказів про нього, але власними руками донесла його сюди, до братової оселі… Чи ж на те, щоб напоїти хворого брата отрутою різкого слова, болюче зачепити його з роздражнення… Та ще і з роздражнення не на нього, але на юдаїзм?..
— Лазаре!.. — підвелася Маріам і зробила кілька кроків до брата. — Перед кількома днями гетера Магдалина знайшла б у собі досить гострих слів і різку відповідь на твої закиди. Але сьогодні гетери Магдалини, що могла б згіршити наших, — усміхнулась ледве помітно, — "велетнів духа", нема!..
Споважніла:
— Вибач мені, Лазаре, і цей останній відгук давніх днів! Із безсоняшних, темних глибин винесло ці мої глузливі слова! Не недбала учениця прийшла сьогодні до твоєї оселі, щоб вислухати й у вирі життя забути науку Раббі. Носійка келеха магів переступила сьогодні твій поріг… І ніколи не забуде вона, що було їй доручено Ариматейським нести келех спасіння…
Лазар затримав на хвилину свій блискучий погляд на обличчі сестри. Воно здалось йому таким іншим, зовсім іншим, ніж звик він його бачити. Освітилося неземним світлом щастя.
І самого Лазара неначе обсипало іскрами. Вони не палили. Однак від них немов розтоплювалося тіло, а серце розцвітало сяйливою зорею.
Ось-ось розцвіте, сповніє й відірветься, неначе від стеблини, від життя… І полетить виром-водоворотом світляних хвиль високо-високо, так високо, що вже й тепер від самої думки про ці високості забиває дух і крутиться голова…
Лазар зажмурився й відкинувся на подушки[204]…
Марія підбігла до нього. Але Лазар мав силу усміхнутися до неї та ясно й радісно промовив:
— Вибач і ти мені!.. Це з радості… Я такий щасливий!..
Зробив слабий рух рукою.
У Маріїній пам’яті метнулася згадка дитячих літ: ще бувши малим, Лазар не любив, щоб хтось бачив його хвилювання, щоб хтось був свідком його сліз чи болесті. Хотів бути сам, певно, й нині! Щоб самому заспокоїтись…
Магдалина відповіла лише поглядом та усміхом, мовляв: "Розумію й те, несказане!"
Тихенько спустила за собою заслону дверей. Не пішла шукати завжди заклопотаної Марти. Хотілося донести свою радість самоперемоги додому, як світильник, що його несуть перед молодим у весільному поході. А дома, замкнувши двері, підняти високо світло своєї душі, щоб осяяло воно все, все, всі куточки її життя й розлило по ньому скрізь ясність і спокій… Той справжній спокій гармонії! Не спокій безділля!..