— Не бійся! Я не плакатиму! Я взяла на себе чоловічі повинності… а тоді жінка плакати не сміє! Повіряю тільки тобі… тобі самій…
Було видко, що таємниця, яку мала розповісти, хвилювала її незмірно більше, ніж залицяння Абрамелеха та підпал його майна.
І слова побігли, мов коротенькі зламані хвилі в гірському потоці — нестримні, спінені тривогою, болем, розпукою:
— Учителеві, Раббі з Назарета… страшенна небезпека!.. Єдина рада, єдина надія — на поміч прокуратора… Власне прокураторового сина, Кая Понтія… Він один зможе… Єдино він! Тому я мусила до тебе, Маріам!.. Не до нього ж самого мала йти! Чи ж не так?.. Ну, тепер, Маріам, ти знаєш усе…
Відхилилася, цілком бліда, з повними жаху великими розплющеними очима, що бачили перед собою цю небезпеку…
Була, як втілений Азраїл, ангел останнього зітхання…
Маріам нічого не розуміла.
— Що ж я "тепер" знаю? При чому тут Кай? І яка, в чому саме небезпека для Раббі?
Хеттура схопилася з інкрустованої лави-канапи.
Але Маріам ласкавим рухом затримала її і знов посадила на подушки, розкидані по лаві.
— Говори, дитино, не те, що гадаєш, а кажи, що чула від інших і що зачула сама. Від кого чула? Де бачила? Може, казав тобі щось той твій жених?.. Що ж він казав? Та говори по-своєму, як звикла завжди говорити…
Хетгура затрусила головою й почала по-арамейському — іншими словами, іншим способом та з іншими модуляціями.
— Уста Єгонатанові, як і душа його, завжди замкнені на невидні замки. Як дім міняйла Єфраїма!.. Єгонатан лише збирає, нотує, записує все, що може бути на шкоду Учителеві… А я стежу! Щось сама вистежила, щось помогла мені нагода… Щось додали раби Каяфові, яких я підкупила… Всі раби Каяфові люблять Хеттуру! Отож, я знаю, що Каяфа й тетрарх, як два сплетені докупи гади, мають спільну думку… Вони приготовляють усе, щоб підновити й знищити прокуратора Понтія Пилата…
Магдалина зсунула брови й недовірливо похитала головою:
— Понтія Пилата? З римськими легіями, з силою Риму?.. Дитино моя, як же це? Щойно перед хвилиною ти говорила, що треба рятувати Раббі з Назарета… а тепер ніби вже хочеш рятувати прокуратора?
Дівча притисло руки до серця і притакнуло головою:
— Так, так!.. Вони вирішили вплутати в сітку разом — і Раббі, і прокуратора! "Коли б зірвався один, — говорив Ірод, — тоді бодай матимемо другого!" "Але зловимо й першого!" — додав первосвященик. Я сама чула! Раббі вони віддадуть на суд до прокуратора. Тільки не як Раббі з Назарета, не як сина теслі Йосифа! Ні! Оскаржать його за те, що не забороняє називати себе сином Давидовим, що він є "Ютаг Мелек", "цар Юдейський". А це є "повстання проти цезаря римського", державна зрада!.. О Елогим! Невже ж це тобі не ясно й не розумієш, Маріам?
І знову на Магдалину дивилось "обличчя Азраїлове" з палаючими очима, повними жаху.
— Кажи… кажи далі! — заохочувала дівчину.
— Понтій звик до тутешніх наклепів. Він не повірить. Він увільнить Раббі. Бо ж від Кая, якого Раббі любить[157], — це ж усі знають, усі! — і від центуріона Корнелія Секста[158] Понтій Пилат знає, що Раббі не шукає влади, не хоче трону Давидового… І прокуратор виправдає його, звільнить від вини й кари… Пилат не може не звільнити невинуватого. Навіть Каяфа каже, що Пилат — "Справедливий". Це ж усі в Юдеї знають! І в цьому, — казав Ірод, — у цьому пастка. І радісно затирав руки. Я чула, як Ірод говорив: "Розраховано все! Пилат не піде проти справедливості!" І тоді вони, Каяфа з Іродом, позиватимуть прокуратора за зраду Риму! Казали: "Зробимо все так, що кожному стане очевидно, як Пилат, незадоволений з Тиберія[159], навмисне підтримує та підпирає претендента на жидівський трон, тобто Раббі". Чуєш, Маріам? — знову перескочила на латинську мову. — Я все це підслухала, коли побачила, що сам тетрарх — подумай! — переодягнений в купецьку одежу, прийшов увечері до нас… до Каяфи!.. Вже стемніло. Вони вивчені свідчити так, щоб прокуратор звільнив Раббі!.. Тоді, — казав Єгонатан, — трапиться нагода, що Раббі буде знищений…
"Це дуже подібне на правду!" — думала тим часом Магдалина. Знала юдейську безоглядність у помсті!
— Ні, ні! Маріам не може знати цілої їхньої безмежної, бездонної ненависті й погорди до всіх, хто не з ними!.. З повітря, що ним дихають, вони ковтають ненависть та злобу. О Єгово! Спали їх усіх! Із усіма слідами по них! Як Гоморру! — підняла руки до неба Хетгура. — Питаєш: хто може врятувати? Та кажу ж тобі: тільки ти з Каєм! Що можу я? Потруїти їх? Це неможливо! Кухар їм вірний! Я про все думала!..
Хеттура затиснула свої дрібні зуби.
— Як молода лисичка! — згадала Маріам, що колись бачила, як гризлися за голуба молоді лисенята…
За заслоною легенько закашляла Сара. Потім з-за запони показалося її смугляве обличчя:
— Центуріон Секст Корнелій… з пожежі… — тихо влетіли слова без жодної інтонації.
Якщо бажання, можна було б їх не почути.
Магдалина завагалася.
— Поклич! Я знаю сотника!.. Може, й він мене бачив. Я все, все скажу! — вхопила Хеттура за руку Марію.
— Звели подати до малого триклініуму[160] перекуску й вино! Служити не треба! Але, Capo, допильнуй сама. — Маріам уважно поглянула Сарі в очі й узяла Хеттуру за лікоть. — Тобі, дитино, слід підкріпитись!.. Але що це? Кров?
— Нічого! Пусте!.. Трохи мене пошкрябав пес, як витягав з кущів! Облиш!.. Ходім…
…………………
Коли свіжий ранок сипнув діамантові роси на Магдалинині сади та на Абрамелехові попелища, Маріам і Хеттура, закінчивши нараду, стояли на терасі.
Пахло свіжими квітамц Сцілли, але запах диму лишав на устах терпкість і гіркість…
— Як життя… — прозвучала меланхолійна нота в тихому голосі Маріам.
Зненацька ніжний звук, такий чистий і високий, ніби він не доторкався гаптованої росами землі, піднявся над садами і, кришталево-прозорий, полинув до неба…
Хеттура стиснула руку Магдалині й показала очима в напрямі звуку:
— Чуєш?.. То мене кличе смерть! Чую вже цей звук утретє…
— Але, дитино! То дзвонить біля фонтана черепаха[161]! Я чую щоранку, як вона озивається до світла з-під свого тяжкого плаща, що закриває їй небо…
При сходах тераси з’явилася постать центуріона.
Він був у зброї, в блискучім панцері, у срібних наколінниках, із старшинською паличкою[162] в руці, мов готовий до бою.