— Кажу: в мене приготовлене все, — спокійно повторив Корнелій. — Але, коли ж це і справді самарянські "жарти", то на них може зловитися і сам тетрарх.
Пилат знову притакнув головою:
— І на цьому слід заграти: пустити через зорезнавців чутку, що помилка віщує незвичайну біду в цім місяці… Скажім точніше: на саму Пасху. І саме в Єрусалимі. Запевняю: ідумей не зважиться на щось важливіше…
— Знаєш його! — посміхнувся сотник.
— Тут і самаряни можуть прислужитись. Коли ж буде переляк, то багато прочан не вирушать на прощу… Бачиш, ця "коронація" Раббі Галилейського на "Ютаг-Малек[64] — царя юдейського" — чи не зайва олива до цього палаючого багаття? — міркував уголос прокуратор.
Корнелій знову споважнів і мовчки чекав наказу. Хвилину тривала тиша.
Пилат важко встав, як устає старша людина, що довго засиділася без руху, зробив кілька кроків у притемненій кімнаті й передав сотникові папірусовий сувій.
— Прочитай! Це справа Варрави. Тепер цілком уже ясна. Як піймають розбишаку, то можна того ж дня на хрест. Маєш ще щось?
— Дрібниця! Хочемо відновити призабуті військові звичаї: таборові ігри.
Подав новий малий сувійчик, затягнений цяцькованим ремінчиком на вирізуваній паличці.
На обличчі Пилата розгостилося задоволення, коли читав уголос:
— Марціан Веріссімус — архимім[65]. Терціус Валузій — pecuniosus[66]. Цетоній Квінт — дівчина…
Перервав із усміхом:
— Твоя ідея і твої клопоти?
Сотник покрутив головою:
— Не мої, кляріссіме!.. Лонгінові. Про все подбав він.
— Добре! На закінчення свята, як уже всю програму вичерпаєте, звелиш черпати вино й золото з моїх особистих запасів.
Прокуратор злегка нахилив голову: відпускав центуріона.
Але, як тільки поклав руки на поручні крісла, щоб сісти за стіл, з вулиці залунали звуки букцин та сурем і приглушений хор чоловічих голосів. Урочистості перенесення знамен, що мали завтра розгорнутися барвистим килимом, уже починалися.
Пилат вийшов на балкон єрусалимської Преторії[67]. Глянув у напрямі замку Антонія, вже приготованого до прийняття тетрарха Ірода. Махнув рукою.
— Шкода, що його тут нема! Правовірний мав би радість: повідгризав би собі лікті!
Але "правовірний ідумей" хитро вичікував, щоб "поганські" знамена вийшли з Єрусалима раніш, ніж увійде туди він, "не опоганившись"…
Пилатова огрядна постать ураз притягла на себе очі цілої процесії:
— Хай живе світлий прокуратор!
— Батько вояків!
— Що не вважає провінції за власний хутір!
— Що не затримує платні бійцям!
— Дотримує законів!
— Пон-тій Пи-лат Спра-вед-ли-вий! — покрив усі вигуки дужий бас.
— Vale![68] — немов одними грудьми зітхнула юрба.
Вояки помічних когорт, що завтра мали виконувати службу порядку, дефілювали перед Пилатом, прямуючи до своїх вояцьких храмів і богів, із статуями, з якими не розставалися навіть у походах.
За старшинами виступали прапороносці-вексилярії з орлами — знаменами цісарського Риму, тими поганськими ідолами, що їх по довгих дебатах Пилат згодився перенести з Єрусалима до своєї резиденції в Цезареї.
Прокуратор іронічно посміхнувся. Ось вони, ненависні юдеям зображення: вовчиці — знак родовитих квіритів, синів Риму, ось образ дика — символ сабінців, а оце коні — ознака земляків із Альбі… Ще далі мінотавр, прапор Кампанії… Статуетки крилатих "Вікторій" — "Перемог"… Молитовно простягнені бронзові руки на високих держаках… Медальйони із своєрідним профілем цезаря Тиберія… Розгорнені прапори з пурпурової тканини, "дракони"[69] — знамена кінноти…
Все це вироїлося, немов об’явилось із казки, яка виходила з монументальної брами і вливалася в пурпур погасаючого дня, стоплюючись у безсмертній славі непереможного вічного Риму…
Пилат дивився на прапори, що радісно танцювали в повітрі, та думав:
— Невже це те вигнання прапорів із Єрусалима, що мало б стати приниженням Риму?..
А в серці підіймалося п’янливе й радісне передчуття перемоги… Перемоги не Пилатової особи над Іродом, але перемоги Риму… Спокійна й певна тріумфувала велич Риму над плазунською ненавистю хитросплетених інтриг.
Раптом відчув чуйністю старого вояка, що хтось стоїть у нього за плечима.
Ще раз рухом піднятої правиці відповів юрбі на невгавні привітання, а тоді вже обернувся.
На порозі знов стояв Корнелій. Видко було з обличчя, що приносить незвичайні, але не сумні новини.
— Ще якась нова точка програми? — жартівливо сказав задоволений видовиськом походу прокуратор.
— Несподівана! І дуже нова, кляріссіме! Із Самарії приведено… Еліага! Пам’ятаєш? — замовк на хвилину, смакуючи ефект свого повідомлення.
— А! Того щасливця, що знайшов "золотий скарб" Мойсея чи Мезу[70], їхнього головного пророка чи півбога… І десь на горі…
— На горі Ґаризим. Його, кляріссіме! Але не самого, а вкупі із славнозвісним "вождем", "повстанцем" чи харцизом, залежно від обставин, ну, й платні!
— Варравою? — ступив крок уперед Понтій.
— Ти сказав, кляріссіме! Так, Варравою!
— Маємо сьогодні щасливий день[71]. Тепер я готов повірити, що дійсно на тім Ґаризимі було закопане таємниче начиння!
— Та ще, може, й тим самим Варравою, що, звісно, "його не вкрав, лише взяв, коли ніхто того не бачив", як сказав поет, — додав сотник у тон прокураторові.
Пилат притакнув і погладив рукою свій м’ясистий карк:
— Дуже добре! Зараз по святах займемось докладно цією справою.
— І на Цербера[72]! — хто знає, що ще вимотається з цього самарянського повстання!
— Знати тяжко, але припускати можна вже й тепер, що головний герой надто ховається в тінь…
— Тож у затінку кожен виглядає кращим!.. Але вже час витягти його на денне світло!
— І показати в усій його красі! — всміхнувся Корнелій.
Мовчки подивились один на одного. Докладніше говорити не було потреби. Обидва вже мали докази, що цієї справи без сумніву дотикалася рука Ірода Антипи.
Того вечора дуже довго, аж до пізньої ночі, Пилат проходжувався сам-один по палацових садах. Прокула почувала себе недобре.
— Старіюся, Пилате… — говорила лагідно. — Старіюся! І сплачую рахунки за пережите. Наприкінці четвертого десятка є що згадати! І серце, як ветеран, що постарівся в безнастанних боях.
— … З яких, однак, завжди виходив і знову вийде переможцем! — погладив Понтій тонкі Прокулині пальці.