— Завзяті, як римлянки доби найвищої римської чесноти, але — без чесноти. Бо вона — не для них! Для них чеснота — це лише смішний пересуд, що сам себе вже давно пережив і постарів… як зачіска, що її нині ніхто вже не носить!
— Освічені й рафіновані, як гелленські гетери. Як усі, по крові їм близькі, сирійки, що досконало засвоїли собі всі способи очарування: своєю особою, словом, танцями… танцями тіла й духа, однаково…
Пилата вкололо слово "танці"… Пластичний фриз… козенятка і хлопчика-танцюриста… Здалося, що легка мелодія там, у перистилі, розвіялась у злісному й переможному, сміху Саломе.
— Захоплені таємним і містичним, як усі жінки Сходу, вони повні забобонів. І той їхній містицизм є, власне, ворожбитством, що ним вони хотять опанувати й невідоме…
В інтригах і боротьбі за владу та впливи вони справді митці. До насолод життя, які тільки можна прийняти чуттям, як і до насолод понадчуттєвих і до найсміливіших вчинків, вони готові завжди і здібніші, ніж чоловіки.
Прокула беззвучно вийшла з таблінуму. Образ славної тиверіадської гетери, яка стала нині "зіницею ока" Каєві, закреслився реальнішими рисами перед матроною.
Правда, Магдалина — не сирійка, не затроєна Іродовою кров’ю, що прагне влади… Але ця одержима сімома бісами або натхнена всіма дев’ятьма музами й опанована Афродитою блискуча гетера, може, ще небезпечніша, ніж усе разом жіноцтво Іродового дому.
Кай занадто палкий, занадто іберієць, що не знає меж у своєму запалі… Обов’язок римлянки, не тільки почуття матері, наказує Прокулі чатувати над Каєм… порадити й оборонити його…
— Так от: уяви собі, світлий прокураторе, які плани, які сіті, які палкі мрії сплітають ці істоти, варті одна одної! Які образи майбутнього могли постати в цій атмосфері!.. А тут з’явився Йоканаан. Пізнав їх ліпше, ніж я тобі їх малюю. Що він мав чинити? Чесно й безпощадно виступити проти них… І він виступив. Остерігав Ірода. Ідумеєць у тверезому стані відчував перед пророком страх… може, навіть, і визнавав, що той остерігає його цілком обґрунтовано. Але причини, що мусили неминуче привести до пророкової смерті, наростали страшенно швидко. Було їх занадто багато: відверті й таємні, особистий загальні…
Над Йоканааном давно вже висів видимий усім і йому також піднятий меч. Він мусів упасти неминуче…
— Час! Давно вже час оздоровити провінції від цієї гідри… — міркував Пилат, слухаючи радника.
— Щоправда, я не Геракл. Але ж і цей гад — не лернейська гідра, а лише звичайна отруйна гадюка. А розчавити таку — обов’язок кожного, хто її бачить. Тож треба скінчити це якнайшвидше.
З цим погоджувалась і Прокула. Коли ж прокуратор згасив світло і лягав у ліжко, остаточно оформив свій план.
Перебуваючи здалеку від тетрарха, він неминуче промарнує нагоду вчас цю гадину розчавити. Не вступати ж із нею в чесний бій, бо це принижує. Воюють із чесним противником. Зброю беруть на лева. Але зрадників, плазунів, гадів просто нищать.
Яка ж мова може бути про "бій" з такими? Лишається удавано наблизити його до себе й пробити власною його зброєю: хитрощами. Іншої ради нема.
— Нема! — сказав майже вголос.
Але в душі відчув, як підіймається в ній неохота до тієї, ніколи ще ним не вживаної, нечистої зброї.
Та, що вже вирішив, те не мало підлягати змінам..
І, немов у відповідь, як тільки заснув, побачив сон[56].
Не знав, де він стоїть, відкіль дивиться.
Але бачив ясно, як перед ним розіслався безмежною площиною широкий земний світ. Був це земний диск[57], заповнений людьми, дрібними, метушливими, як комашня. І всі вони біжать довкола, всі — в одному напрямі… Горе тому, хто насмілиться йти проти течії! Всі мусять бути однакові! Такий "закон"!
Один Пилат є між тими рідкими одиницями людства, що все-таки йдуть наперекір усім.
От і тепер він стоїть обличчям проти всіх.
Намагається втримати рівновагу, дарма, що його раз у раз міцно штовхають із усіх боків. Часами так міцно, що ось-ось він може зірватись і, мов маленький, камінчик, полетіти в безодню… Безодня сягає аж на другий бік земного диску, і в ній клубочуться хмари… Такі далекі, що не можна збагнути ні їхньої барви, ні їхньої форми…
І ця прірва тягне й манить так, що, здається, мусиш нахилитися над нею… Це ще збільшує небезпеку, бо ослаблює уважність оборони перед зустрічними, що сунуть щораз густішою лавиною…
Єдиний спосіб утриматись і не зірватись — це зробити хоч кілька кроків від прірви… Тобто, обернутись і пробігти бодай трохи утоптаною дорогою, як усі…
Але Пилат затявся. Ні, він не дасть себе зірвати! Не візьме участі в тім підлім танці! Бо прокуратор Юдеї, Понтій Пилат, має чисте сумління, дотримує своїх переконань і не підлягає впливам тільки тому, що, "адже так роблять усі"!
Може, єдине щастя на земному диску — це бути самим собою…
І за це можна — й мабуть, доведеться! — заплатити найвищу, але й єдину ціну: спочатку всезростаючою самітністю. І нарешті — смертю.
Але це ціна справедлива. Бо почуття повної незалежності — то найвища точка людської блаженності… Пилат радіє, що; нарешті, ясно усвідомив собі те, що вважав найважливішим…
Але в цю хвилину хтось слизький, сірий, без обличчя та з постійно змінливими формами людського тіла штовхає його з великою силою просто в серце… Штовхає якось дивно, ніби без прудкого удару. Але так міцно!
Ще мить, і Пилат чує другий поштовх, уже в спину. Невільно обертається. Відчуває такий сильний натиск, що в колінах згинаються ноги, і прокуратор таки ступає кілька кроків, а може, лише єдиний крок… за юрбою, "як усі"… І — перший раз у житті — почуває страх… страх перед майбутнім…
Страх не перед смертю, а перед життям!.. Як більшість людей… "як усі!"
Душу обпекло образою, здавило болістю, огорнуло огидою. Аж застогнав. Від цього стогону прокинувся. Бо ж, вертаючись до притомності й недрімного стану, усвідомив собі, що то був його власний голос, спотворений невпізнанно жахом безслівного глухонімого вигуку.
III. ПЕРЕД ПАСХОЮ
Учора на вечірній прогулянці в садах Пилат сказав:
— Рік приходить до кінця.
— Так! — зітхнула Прокула. — Ще один наш рік Юдеї… Яка втрата часу!
Пилат промовчав і похмурнів.
— Правда! Але ж яка на це рада? Тепер було б не лише безнадійно, а навіть небезпечно тяжіти до Риму: надто вже постаралися приятелі!