Найбридкіші ж віршики з усіх, які будь-коли були написані, зникли разом із своїм творцем — Паулою Ненсі Мільстоун Дженнінгс (м. Грінбридж, графство Есекс, Англія) — при знищенні планети Земля.
Простетник Вогон Джелтц повільно розтяг вуста у подобі посмішки. Він посміхався так ретельно зовсім не з бажання створити ефект. Просто забув послідовність м'язових зусиль. Він уже трохи розслабився після того, як нагримав на полонених для профілактики, і тепер почувався значно краще. Крім того, на нього очікувала маленька розвага.
Полонених прив'язали до "поетичних крісел" — пристосувань для кращого сприйняття віршів. Вогони не мали особливих ілюзій щодо того, як сприймають їхню поезію інші. Спершу вони писали вірші з надією довести цивілізованому світові, що у них є підстави називатись культурною расою, але тепер їхня поетична діяльність мала на меті лиш одне: витворювати вірші, нестерпні для слухачів.
По чолу Форда Префекта котилися великі краплини холодного поту. На скронях приліпилася електроди датчиків, приєднаних до купи електронного обладнання — підсилювачів фантазії, модуляторів уяви, алітеративних ви-прямдювачів і ,(,яцвставлюючих дамперів. Усе це призначалось для підсилення якісного сприйняття поезії. Жоден нюанс авторської думки не повинен обійти невдячного слухача;, ,^.,
Артура Дента проймала нервова трясця. Він і уявлення не мав про випробування, яке чекала на цього, але з досвіду знав, що події мають тенденцію розгортатися від поганого до гіршого.
І вогон почав. Огидним пасажем.
О мужеложка — лісова смердючка,
— продекламував він. Форд забився в корчах. Ефект виявився гірший, ніж він сподівався.
Твоє лайно лижу я і ковтаю, Як трупний мед Із мертвої бджоли.
— Aaaaapppxxxxx,— викручувався Форд Префект. Він закинув голову, з рота падали клапті піни. Біль накочувався хвилями, потім відступав. На мить, коли до нього повернулась свідомість, він побачив, що поруч б'ється в корчах його друг. Він зціпив зуби.
О, вирви швидше, заклинаю. Гноївки дух з моєї кишки, — провадив безжалісний вогон. —
І нутросмороди мої докинь у фарш гидоти Та ще додай холерної блювоти.
Його голос загримів у патетичному захваті:
Спогань мене своїми бридотами, А я тебе почастую нечистотами.
— Нннннннннннніііііііііііііііііі,— заволав Форд Префект, коли останні, підсилені електронікою, поетичні образи завершальної строфи заполонили його мозок. Тіло востаннє сіпнулось і обм'якло.
Артур теж не подавав ознак життя.
— А зараз, земляни,— завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом),-вибирайте-або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж..,-він помовчав, щоб нагнати побільше жаху,-або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші.
Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова.
форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав.
— Цілком пристойні вірші,— бадьоро промовив Артур. Стогін раптово увірвався.
Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.
Такого повороту ніхто не чекав.
— Справді? — пробелькотів приголомшений вогон.
— Звичайно,— стверджував Артур,— окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.
Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії — і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.
— Продовжуйте... —вогон був улещений.
— О, так... еее... досить незвичайний розмір,-продовжував Артур,— сміливо контрастує з... еее..,-він затявся.
— ...контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної ...е..,-кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.
— ...гуманізмові...
— ...вогонізмові... — засичав Форд.
— О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета,— Артур відчув новий сплеск натхнення,— який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії,— він досяг вершини фрази,-від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття... сприйняття... е... —натхнення раптом полишило його.
— ...того, чому присвячено вірш,— довершив Форд останній удар. — Добре спрацювали, старий,— прошепотів він убік.
Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.
— То ви хочете сказати,— мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями,— ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?
— Справді так,— Форд стримав нервовий усміх,— хіба не всі ми десь у глибині... е...
Вогон підстрибнув.
— Помиляєтесь, панове,— закричав він. — Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.
— Що? — не повірив своїм вухам Форд.
Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.
— Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос,— закричав Форд. — Ми пишемо книжку.
— Опиратися марно! — гаркнув вартовий. Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.
Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.
— Я не можу зараз помирати! — заволав він. — У мене болить голова. Не можу ж я з'явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!
Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.
— Хм.. контрастує з сюрреалізмом основної метафори..,— на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. — Треба було з них ще познущатись перед смертю.
Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.