Та все збулося, і збулося точнісінько так, як сказав хлопчина. Минуло оте "післязавтра", і от влетіла в село легка танкетка, на гусеницях, та, що й в снігу не грузне. І просто в двір до хлопчини-бідолахи. Троє чи п'ятеро німчаків витягли малого у двір, приткнули його до стіни, між колодками, і на очах всього люду — плі! Кажуть: за командира нашого! За убієнного Ганса! За те, що ваш малий ворожбит був зв'язаний, мабуть, не так з віщим духом, як з партизанами: хто б то передав їм наш маршрут! їхали вони чистим полем, ніде ні душі, білі сніги кругом; а командир стояв, висунувшись з люка, покурював сигаретку. І раптом з ярка, з-під лісочка — гарматою! Прямою наводкою в гусениці, снарядами по одному, по другому танкові. І осколком хряснуло Ганса, якраз над бровою, вивалився горопаха в сніг. І кров цівочкою...
А півні? Як вони стрибали, безголові, в заметах, як били крилами, а з окривавлених ший — гарячі, густо-червоні бризки. Я згадав, і чомусь холодно, страшно стало від одного гибельного збігу: це було в той же день, в той самий день, виходить, що й з Гансом. Фріц і півні на снігу, я їх побачив рядом, в одному заметі.
Наші нічліжники, батько з сином, погомоніли до нас, переказали одне й друге, почуте в дорозі, та й захропли солодко на соломі. А я довго не міг заснути, стояв перед моїми очима двір, танкетка в снігу і той хлопчина, якого приткнули до стіни, і мати, яка кричала, плакала, кидалася, щоб затулити нещасного сина... Заснув я пізно, а коли прокинувся, холодно сірів день, шибки намерзли памороззю ще дужче, а дядьків нема. Поїхали. Привезли нам свою дорожню історію та й покотили далі з бочкою...
Потім про того хлопчину говорили по селах багато. Тільки одні достеменно свідчили, що він був сирота, не вставав од хвороби, а інші казали інше: що він нікому нічого не вгадував і не наврочував, а просто страшенно оконфузив одного німецького командира — на хук виграв у нього в шашки при людях, і виграв три рази підряд, фашист (після шнапсу й яєчні) озвірів і тут же вихопив револьвер... Словом, казали різне; чутки-ле-генди про того хлопчину приносили з далеких сіл. Та ми в своїй хаті не знали, не могли уявити собі, що ось однієї темної ночі, з-під скирточки, вся в снігу вступить до нас у хату перемерзла жінка, і то буде вона — мати. Мати того хлопчини.
Якби впала стеля або якби димар заговорив людським голосом, ми б не так приголомшено сиділи, як зараз, в глуху нічну годину, коли вона сказала: то був мій син, мій кроткий Паша.
До пізньої ночі ми слухали її.
Трохи зігрівшись, вона своїм дивнуватим, мовби невидющим зором втупилась в темне вікно, довго-довго дивилась, щось її там насторожувало, і попросила:
— Запніть шибки. Бачите, він там стоїть, полковник, з чорною міткою на голові. Заглядає.
Мати моя взяла рядно і запнула вікно.
І тоді почала вона свою гірку повість про себе і про свого сина. Тільки зовсім про інше, не про те, що ми чули од людей раніше.
3
Все в неї. пішло напропаще з того літа, з кам'яної дороги, яку перед самою війною почали будувати в наших краях. Шосе клали в степу повз старі сарматські могильники, повз чабанські села, повз рівне й сухе Компаніївське токовище, де в Юрія Яновського зіткнулися загони вершників, повз похмуру Салган-гору, один бік якої зрізали, викопавши там пробиті списами черепи, і дали їй іншу назву: Зрізана могила. Тепер селяни, зустрічаючись у степу, віталися: "Звідки прошкуєте?" — "Від Зрізаної могили".— "Де сіяли-орали сьогодні?" — "За Зрізаною могилою".
Аби ж знали люди, скільки горя потече цією дорогою: валки біженців, діти й клумаки на плечах матерів, дерев'яні візочки, спека, німа закам'яніла туга в очах людей, а над головами бомби, а тоді ревище танків з-за моету і просто по біженських тачках, по клумаках, по головах дітей і осліплих від страху старих немічних жінок, котрих в тому дикому ґвалті й голосінні не встигали вихоплювати з-під скреготу танків. Фашисти скидали листівки й писали: червоні, відступаючи, затуляються біженцями. А червоні війська, вимотані в боях, відступали балками, степом, в житах, здебільшого вночі, дорогу віддаючи біженцям. Аби ж знали люди, що буде, вони б прокляли те місце, вони б не дорогу стелили, а рови, канави копали, кілля б забивали, щоб і ворон там не пролітав. Та хто тямив, що все так обернеться?
А тоді, в теплу й лагідну літню пору, люди виходили в степ, де виростав крутий насип дороги, як на велике свято. Йшли з лопатами, носилками, тачками. З усіх усюд вози, • коні, сотні копачів. Гомін, веселі перегуки в степу, там казани киплять на вогні, варять молодиці степовий куліш, там дівчата виспівують, тягають корзинами землю на високе полотно і падають, сміються з котроїсь незграбної. Як на току, на молотьбі не вщухає артільна гуртова робота, і червоні полотнища над спітнілими спинами: "Народна будова", "Дорога в заможне життя".
До самого вечора — гул, вискрипування підвід, товпища народу. А там рвуть за горбом камінь у кар'єрах, і хмарою чорних гайворонів злітає в небо щебінь І уламки граніту і з важким гупанням падають у сухі полини.
Отой гул у степу — і розморена спекою млосна тиша над селом. Для неї, для Тасі Байдачної, то було найбільшою досадою чи навіть мукою: одчахнутою бути, одрізаною від людей усіх, ніби' хтось взяв живу гілку і відламав од дерева. А тут ще робота їй випала в бригаді — ходити за сівалкою, не робота — радість для мертвого, цілий день мовчи, плутай ногами, та вибивай сошники, та дивись у понуру спину старого Сала-бая, глухого, мов пень, діда, що коли й буркав до кого, то тільки до своїх коней. Казала в досаді собі: і коси чорної не зносила, і голосу не виспівала, а вже в баби записалася — сала-баїха...
Що б Таїсія в те літо не робила — підгортала дома картоплю, чи тягала воду для прання, чи бігла в поле — вона з таємним смутком у душі, з легким трепетом прислухалася до степу: що там робиться? От здригнулась земля, глухо й віддалено гримнуло — то десь в кар'єрі. А за горбом, на битому шляху, скрипнуло, заячіло лебединими голосами — то підводи. А ось тихим смутком розлилася пісня у вечоровій тиші — дівчата повертаються в село. З дороги!